Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Від радости вони заплакали більше, ніж плакали доти. Заспокоїлися й чекали на мою команду. Я покликав до себе поліцаїв перед жидівською юрмою й питаю:
— Ви виконаєте мій наказ?!
— Виконаємо.
— Тож я вирішив жидів відпустити, а стрілятимемо в небо.
Вони полегшено зітхнули. Я скомандував: “Жиди! Киньте перед прорубом негодні речі, обійдіть проруб з обох боків і швидко, підтюпцем у напрямку діброви вперед, руш! Швидше! Бігом!”
Друзям поліцаям наказав: одному трохи праворуч від юрми, другому трохи ліворуч і вище у небо короткими і довгими чергами поперемінно відкрити вогонь! А сам почав стріляти просто в небо над нами.
Стріляли ми з годину, потім забрали сокири й ломи і вже потемки повернулися в поліцію.
Я доповів начальнику поліції, що всіх жидів стратили й відправили ракам на поживу. Він подякував за добру службу й відпустив нас на відпочинок.
Незабаром німця-начальника поліції кудись забрали. Новий начальник не виявляв інтересу і ніколи не уточнював, як місто очистили від жидів. Коли прийшла радянська влада, я не тікав, бо не мав жодної вини за душею. І чекісти мене кілька років не брали, а потім взяли і засудили за зраду Батьківщини до 25 років. Щоправда, судова справа обтяжена одним іншим епізодом.
Три бандити пограбували дядька з недалекого села. Приїхали до нього на возі. Зав’язали хатні двері дротом, щоб не вийшов з хати, а самі залізли у хлів, приглушили колуном дві великі відгодовані свині, поклали на воза і поїхали. Один залишився стерегти хату, щоб дядько не виліз. Стеріг майже до ранку. За цей час двоє на возі заїхали вже далеко і сховалися.
Злодіїв знайшли. Німці з такими людьми роблять просто — вішають. Вони наказали старості зробити шибеницю на трьох, а мене включили в охорону і поставили віддалік вартувати. Зібрали селян, зачитали короткий вирок, самі наділи петлі на голови і самі вибили стільці з-під ніг злодіїв.
Радянський суд мене звинуватив за співучасть у вбивстві трьох радянських громадян. Питання слідчого, що мене добило, було таке: “Коли б в одного з трьох обірвалася мотузка і він тікав у ваш бік, ви б стріляли?”
— Стріляв би, бо як же не стріляти в таких бандитів?! — відповів я.
— Ось бач, значить, ви добровільно разом з німцями брали участь у повішенні совітських громадян.
Через цю участь у вбивстві мене не випустили по амністіях 1954 і 1955 років. Це — формально, а по суті, що мені чекісти неодноразово і доволі просторо пояснювали, що моя вина в тому, що відпустив жидів.
Я дивувався: як? Я ж зберіг життя тисячі двомстам євреям!
— Ці 1200 розійшлися і розповіли тисячам людей, що німецькі поліцаї їх відпустили. Отже, німці гуманні люди, чуєте: німці гуманні люди. Якщо вони гуманні, то навіщо проти них боротися? Не треба боротися проти них! Ваші дії підривали патріотизм і бойовий дух радянських громадян. Фактично, ваші дії зменшували силу партизанської боротьби, тобто ви послаблювали обороноздатність нашої радянської батьківщини.
— Це означає, що з точки зору радянської влади, євреїв треба розстрілювати? — питаю.
— Так. Жертвою цих людей ви б викликали в тисяч радянських громадян ненависть до німців і штовхнули б їх на партизанську боротьбу.
— Шановний добродію, — зауважив я, — бачу, що ви так багато разів переповідали цю чекістську логіку, що й самі почали в неї вірити?
— Майже так. Того я й прийшов до вас порадитися.
— То ж послухайте: комуністи нібито задля цього суспільства убивають мільйони осіб. Нелюдські методи обертають саму мету в антилюдську. Це все бісовщина, яка обертає все шиворіт-навиворіт і чорне робить білим, а біле — чорним. Треба триматися нормальних людських понять і не піддаватися їхньому чаклунству. А скаргу пишіть. Не для того, щоб звільнитися, а для того, щоб ще раз їм сказати, що вони — виплоди сатани.
— Таким спортом я не хочу займатися.
— Як хочете. Це ваша воля.
— До побачення.
— Бувайте здорові. І добраніч вам!
— Добраніч!
Цю історію я в майбутньому неодноразово розказував чекістам на доказ їхнього сатанізму. Кожного разу вони виправдовували кару і звинувачували мене в політичній наївності й нерозумінні неминучости жертв задля великої мети. Адже, казали, правосвідомість західноєвропейських країн виправдовує вчинення меншого зла задля запобігання більшого зла.
Тіло і дух
З Павлом Струсом, з яким так весело співали у харківській тюрмі, перед тим, як потрапити до сьомого концтабору, ми майже не контактували. Та й майже не бачилися. Я входив у ближні взаємини з одним колом людей, Струс — з іншим. Призначили нас у різні загони й на різні роботи. Спочатку час від часу зустрічалися то в їдальні, то десь між бараками. Обмінювалися новинами, що надходили з України, а то й з місцевого життя. З часом зустрічі ставали все рідші й рідші, непомітно припинялися і ми втратили з поля зору один одного, либонь, років на три.
І ось зустрілися. І де? В лікарні. Я захворів на анацидний гастрит шлунка. Восени 1964 року табірний медичний пункт спрямував мене до лікарні Дубравного управління таборів, що в селі Барашеве того ж Зубово-Полянського району.
У лікарні, як і в кожній зоні, в’язні мали звичку у дні привезення нових людей виходити до брами, аби довідатися, з яких таборів і хто прибув. Хто лежав у палаті, чи погано себе почував, чи мав лікарські процедури, не поспішав, інші ж, бодай по одному-двоє з кожного корпусу, виходили. В’язнів з особливо суворого режиму тримали окремо за високим щільним дощатим парканом. Звідти вони не могли вирватися й на півгодини, і їм повідомляли новини через шпарки в паркані люди з інших корпусів.
Із сьомої зони мене везли до лікарні разом з іншими чотирма в’язнями.
Конвой з поїзда провів невеличку групу через браму і завів у зону. Неподалік від стежки стояло душ сім в’язнів і серед них Павло Струс. Конвой, супроводжуючи приїжджих до штабу для реєстрації та трусу, не дозволяв їм підходити ближче, щоб прибульці не могли їм щось передати. Побачивши мене, Павло, аби привернути до себе увагу, замахав рукою, гучно привітався і спитав, до якого корпусу направляють.
— Не розмовляти! — перебив нас старший конвою.
Я крикнув, що в терапевтичний корпус, і замовк. Переступив поріг штабу, де мене зареєстрували і вчинили трус. Санітар у білому халаті взяв медичні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
