Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

подумати, він ще й це вбивство зібрався розслідувати!

— Звідки такі дані? — прищурився маг.

— Є надійна ознака.

— Ми вже повідомили про підозри майстра Тангора керівництву, — втрутився містер Брайєн.

Світловолосий помітно наморщився.

— Добре. Не йдіть далеко, у мене можуть бути до вас питання!

Завжди — прошу. Народ продовжував місити грязюку навколо розкопок, а я поліз туди, не сухіше і чистіше — далі догори схилом. Сюди вимиту зі ставків землю ще не завезли, і місцевість виглядала, як і всюди в Суессоні — поїджені ерозією горби, камені, ще раз камені, трошки лишайників і, зрідка, кущики степових трав.

Найбільше нам пощастило в тому, що день видався погожий. Легкий вітерець відчутно пах весною, розкопана стараннями криміналістів земля весело виблискувала калабанями, вмиті дощем камені красувалися веселковими розводами мінералів, від яких годі було відірвати погляд.

Дивлячись збоку, люди, які топталися внизу, виглядали кумедно. Містер Ґійом впевнено перетворював «опитування експертів» на сольний виступ (чи не для того ми тут зібралися?), і, якщо звичайні люди сприймали таке з фаталізмом (вповноважений, одначе), то чорні інстинктивно пручалися — бродили навколо неорганізованим натовпом, ні на мить не зупиняючись. Чистильники — так ті, взагалі, не бачили причин прислуховуватися до заїжджого мудрагеля, хіба от лише піти геть, як зробив я, не наважувалися.

Ага, не так воно вже і просто — завоювати авторитет в колективі.

У мене не було попереднього досвіду спілкування з білими, яких тягне командувати. Знаю, є такий феномен, не зовсім мені зрозумілий. Виверт психіки — старшинство їм, ніби, ні до чого але при цьому вони одержимі бажанням влаштувати все найкращим чином: щоби закони були наймудрішими, крісла найзручнішими, а тюрми найгуманнішими. Напевно, це ставалося від запаленого відчуття відповідальності… або у них було важке дитинство. На мій погляд, від Чудесників їх відрізняла лише вища ступінь переконаності у своїй правоті.

Через півгодини всі підхопилися і почали пакуватися в різномастий транспорт — містеру Ґійому заманулося оглянути місце поховання. Ех, треба було брати свій мотоцикл — зараз би розвернувся і під шумок накивав п’ятами. Ні, жаба задушила — оливи пожалів!

Я підсів у кабіну до вантажівки з експертами. Мужики виявилися з упередженнями і чорного мага намагалися ігнорувати, але між собою лаялися так енергійно, що мені навіть питань задавати не довелося. Містер Ґійом розкритикував їх методи і піддав сумнівам їх висновки, тепер вони вивалювали одне на одного те, що варто би було сказати йому. Виглядає, що я виявився єдиним з опитаних учасників, кого вповноважений не зміг (або не ризикнув) поставити раком. Його щастя! Мені було, що йому сказати, і хай мене потім за це звільняють.

Вісім маленьких могил знаходилися на березі рукотворного озера, там, де робота землечерпалки порушила стійкість ґрунту, і частина схилу осіла, оголивши перший скелет. Минув майже рік, ями встигли зарости бур’яном, в якому зовсім загубилися вицвілі жовті прапорці, що позначали місце злочину. Невисокі хвилі наполегливо лизали берег, ніби поставивши собі за мету знищити всякі сліди лиходійства.

Вповноважений збирав навколо себе слухняне стадо, а я гмикнув і пішов гуляти — милуватися здалека на гігантський терикон і оцінювати масштаби діяльності землеробів (мені раптом спало на думку, що свою вежу маг зможе збудувати не лише на пагорбі, але і посеред озера). Місцевість сильно фонила чорною магією — навколо було понатикано неміряно відвертаючих знаків, периметрів, а амулети слідкування просто прибивали костилями до каменів. Зрозуміло, чому злочинці вибрали для своїх цілей Ундеґар — печаті на жерла древніх шахти перебивали відлуння будь-якого ритуалу, а люди таких місць намагаються уникати інстинктивно.

Через хвилину за спиною почулося сопіння — мене наздоганяв один з помічників Брайєна.

— Містер Ґійом вас кличе.

— Навіщо?

— Не знаю.

— А ти піди і запитай.

Моя вредна чорна натура просто жадала відігратися за зіпсований день хоч на комусь. Пару хвилин я милувався краєвидами, а потім до мене видряпався той супутник Ґійома (чи то охоронець, чи то силова підтримка). Ну, з ним-то буде простіше.

— Йдемо! — рішуче закомандував він.

— А то — що? — поставив я питання руба.

Худий багатозначно потер один зі своїх амулетів. Я широко посміхнувся. Він просто не зрозумів, на кого попер. Я зараз йому ці амулети так виверну, що він ще й винним буде.

Джерело з готовністю відгукнулося на можливість конфлікту, вигострені некромантією почуття затрепетали. Кістлявий трохи зблід (мабуть, почав усвідомлювати масштаби своїх проблем), але не здав назад. Тим краще!

І тут я зрозумів, що зможу влаштувати розгардіяш, взагалі не торкаючись Сили.

— А й справді, підемо-но! — скривився в посмішці я і попрямував донизу, мало не підстрибуючи.

Моєю ціллю були тутешні чистильники — трійко хлопíв, похмурих роздратованих настільки, що вони готові були починати бити морди прямо вже, байдуже кому і за що.

— А чого це ви тут, шановні, філоните на службових харчах? Перед приїжджим паном не соромно?

Старший в трійці насупився, намагаючись вловити суть претензій, тоненько забриніли, пробуджуючись, Джерела…

— Там, нагорі, ціла шахта без жодної Печаті стоїть!!! — Я патетично сплеснув руками. — А всередині, певно ж, що ґулів до сраки!

Ґулі не ґулі, а якась нежить там, я певен, сиділа — мені наче наждаком по нервах пройшлися.

Старший чистильник сіпнувся, рухомий протиречивими бажаннями — бити нахабу чи йти виконувати свій обов’язок.

— Га?

— Нежиті там. Багато і близько!

І тут чистильник усвідомив, що занудну подію можна згортати.

— За мною!!! — закричав він і рвонув угору, як баский кінь. Від падіння в штольню його врятувала лише добре розвинута у магів інтуїція. До всього чесного гурту долинули цвітаста народна мова, яка в Суессоні звучала анітрохи не гірше, ніж в Краухарді. Мужик посилав того мудрагеля, який пробив до шахти свіжу дудку, в обхід усіх накладених Печатей, таким складним і багатоступінчастим маршрутом, який я, визнаю, прокласти би не зумів. Ось що значить досвід і практика!

Всі наче отямилися і одночасно забігали. Збоку здавалося, що поява нежиті для співробітників НЗАМПІС — свято. Пан уповноважений якось непомітно розпрощався з усіма і поїхав. Ха!

— Давайте, я відвезу вас додому, — запропонував містер Брайєн.

Оце діло, а то ж так усі і пороз’їжджаються, мене тут кинуть.

— Ну що, взув я вас?

— Ну, не так щоб надто, — містер Брайєн був не в тому настрої, щоби підгодовувати моє самолюбство, — містер Ґійом якраз казав, що місцевість треба прочесати і ретельно перевірити в магічному плані.

Мене аж покоробило. Це що виходить, не я виділився, а цей заїжджий жевжик був здатний зробити все сам? Так, глядиш, він і всю справу без мене розкриє. Чорна натура ревниво стрепенулася. Треба напружитися, кóпнути Брайєна і самому зібратися: ніякий білий, хай він хоч сто разів уповноважений, не посміє вчити мене