Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

«вчуло». Мабуть, він уже нагрів землю, передав їй частину свого тепла. Знову почув той самий звук поруху важкого металу.

Зі склепленими повіками Андрюс уявив собі, як старий іржавий снаряд намагається виповзти назовні. Мабуть, згадав слова Крістофера про те, що земля виштовхує із себе залізо війни.

Але дідуган казав, що вона виштовхує, а зараз Андрюсові здавалося, що це залізо війни само намагається вибратися нагору, на поверхню, повернутися до людей, котрі загнали його війною на багатометрову глибину. Підземні снаряди в його уяві перетворилися в роботів-кротів, іржавих або повільних. Роботи-кроти також були сліпими і тому в своєму русі постійно плутали напрямки і ніяк не могли знайти вихід на поверхню.

І зараз, утримуючи в уяві цю фантастичну картину, Андрюс збагнув, що чує справжні звуки, ідеально цій картинці відповідні. Підібрати іншу правдоподібну картинку до цих звуків не вдавалося.

Втома охопила його несподівано, і він підвівся, сів на старому листі, упершись долонями в землю, утримуючи себе в цьому положенні та відчуваючи, що дається йому це нелегко. В голові паморочилося і в вухах ще стояв підземний гул. Повітря потьмяніло, сутінки витісняли з нього прозорість. За кущами, за колючим дротом, голосно тріснула гілка, немов під чиїмись ногами. Над головою, в потемнілому небі, вдарив крильми в повітрі великий птах.

Ліс, який ще годину тому здавався нерухомим, як стовбури старих дубів, оживав у темряві, що насувалася. Вона опустилася, як важка театральна завіса. Земне тяжіння посилювалося, немов ніч вивільнювала йому руки. Андрюса хилило до землі, як дуже втомлену людину хилить у сон. Він знову приліг і знову приклав до неї вухо. І вперше збагнув, що все, що зараз чує, долинає не просто з-під землі, а з-під землі праворуч! З боку колючого дроту.

Він простягнув руку в бік підземних звуків і розчистив інший шматочок землі від листя та гілочок. Підповз і приклав вухо в новому місці. Той самий гул, те ж дивне відчуття важких підземних рухів. Тільки тепер нібито трохи голосніше й відчутніше.

Андрюс розчистив від листя ще один шматочок землі прямо під колючим дротом. І знову знайомі вже звуки, і також нібито ще голосніше, нехай хоч на соту частку децибела.

Він раптом відчув себе адресатом не отриманого листа, людиною, котру шукають, але не можуть знайти, людиною, котрій якийсь невідомий кур’єр, переплутавши адресу несе важливу звістку.

Юнака знову почала долати дивна втома. Либонь, через напругу слуху, через ці підземні звуки-вібрації, які, мабуть, непомітно для самого Андрюса, не тільки потрапляли в мозок через барабанну перетинку, а й проникали в тіло через клітини шкіри, якими він із землею стикався.

Він знову сів, підсунувся до залізного стовпчика, що утримував в натягнутому стані і колючий дріт, і сталевий над колючим. Оперся, відчув спиною гострий дріт. Стовпчик стояв міцно.

Андрюса охопило тремтіння, і в голові виникли думки про холод, якого він до цього моменту не відчував і, здавалося, не відчував і зараз. Тільки втома, жодного холоду! Але тремтіння, дрібне та настирне, особливо сильно відчувалося в кінчиках пальців.

З пам’яті несподівано випірнула не надто чітка картинка з дитинства — йому десь п’ять років, і він намагається цвяшком виколупати з розетки ту силу, яка нагріває мамину праску. А ця сила б’є його так, що малий відскакує від стіни і починає лементувати від переляку.

Пам’ять іноді любить робити підказки, щось пояснювати. Андрюс нахилив голову вперед, і тремтіння в пальцях зникло. Обернувся, глянув на сталевий дріт, якого торкався шиєю. Всміхнувся! Струм, пущений по ньому, щоб відлякувати овечок, виявився занадто слабким, щоб налякати Андрюса. Навіть занадто слабким, щоб відразу збагнути, що це — струм!

Відпочивши під шум ожилого темного лісу, Андрюс звівся на ноги. Подивився з висоти свого зросту на дротяну загорожу. Такий парканчик міг виявитися перешкодою тільки для овечок і дрібних тваринок, які не вміють підстрибувати. Людина, особливо висока, могла його легко переступити.

Андрюс пройшов метрів двадцять уздовж загорожі, але потім повернувся, намагаючись не зачепити сталевий дріт, переступив його і завмер.

Нічого не трапилося. Ні з ним, ні навколо. Той же ліс, та ж темінь, ті ж звуки нічного життя природи.

Він усміхнувся і, пройшовши кілька кроків у глиб «забороненої» території, присів на землю, а потім і приліг, знову припавши вухом до розчищеного долонею шматочка голої землі. Жодного відчуття холоду. Земля здавалася теплою. Теплою та живою. І звуки, що долинали з-під неї, знову здалися Андрюсові голоснішими, гучнішими, ніж по ту, дозволену частину лісу. І знову ці звуки і важкі шуми, що гуділи й доводили, що під землею, як і над нею, існують напрямки; що під землею слова «туди» і «звідти» також мають значення. Таке ж значення, як і нагорі.

Найважчий гул долинав з-під землі та збоку, немов із-під віддаленої від колючого дроту точки «забороненої» території.

Піднявшись і заглиблюючись у цей закритий для овець і людей ліс, Андрюс кілька разів мало не впав, коли його нога знову і знову провалювалася у вирву від давнього вибуху або в обсипані шанці. Тут не було і квадратного метра рівної землі. Земля під ногами то опускалася вниз, то підіймалася вгору.

Цей рух униз-угору зачарував Андрюса. Зачарував і додав утоми. Він опустився на краєчок ями, ноги вперлися в її схил. Перевів подих. Озирнувся на всі боки в пошуках рівного місця, де можна було б прилягти та прислухатися. У доступному для погляду просторі такого місця не побачив.

Пішов далі. І нарешті ліг між двома вирвами від давніх вибухів. Припав вухом до землі і набагато чіткіше почув важкий підземний гул. Гул і знову якісь порухи. На губах з’явилася посмішка першовідкривача, немов він упритул підібрався до скарбу, який багато років шукав.

Захотілося сміятися. Дивне бажання спровокувала радість, але і радість сама була дивною і немов не людською, а тваринною. Може, цей ліс, нічний ліс у ньому будив якісь інстинкти, яких люди позбулися тисячі років тому, коли перестали бути частиною природи?

Сміх, хоч він і намагався стриматися, вирвався назовні. На мить. І вибухнув звуком, зовсім не схожим на людський. Вирвався якимось пташиним звуком, що прозвучав дуже природно в нічній темряві. Навіть здалося, що якась невидима птаха на гілках найближчих дерев відповіла йому тим же звуком!

І раптом усе обрушилося. Ліс напружився і замовк, зачаївся. В кишені куртки Андрюса настирливо та неприродно голосно задзеленчав мобільник. І Андрюс злякано та швидко витягнув його, відчуваючи прилив сорому, немов мобільний задзвонив у нього в театрі