Читати книгу - "Вигнання з раю"

передовиків же треба якось заохочувати». Ну, тут він аж зашкварчав од злості: «Я цього так не оставлю! Вони в мене застрибають на сковорідці! Я їм покажу!»

Гриша слухав і весь холонув. Чом же на всіх них найшло таке засліплення? Хіба не бачили одразу, який нікчемний чоловік звалився на Веселоярськ, хіба не чули його погроз, не бачили блокнота, не звернули уваги на примовку про «карасиків?»

Та водночас він і не знав: вірити чи не вірити Рекорді? Чи не занадто все просто і легко відкрилося? Де докази? Хто підтвердить?

— Значить, так, — сказав він Рекорді,— довідку для магазину ми можемо дати не тобі, бо ти ж таки тунеядець, а твоєму батькові, чесному трудівникові. Так і передай Івану Івановичу. А ти подумай про трудовлаштування, бо досі ми на твої вибрики дивилися крізь пальці, але пальців уже не вистачає. Пойняв?

— Та кики-брики!

— Ви чули, що він сказав? — спитав Гриша Ганну Панасівну, коли за Рекордею зачинилися двері.

— Чула.

— І що б ви порадили?

— Треба розповісти Свиридонові Карповичу. Та й Зіньці Федорівні, і директорові школи, і Грицьку Грицьковичу як секретареві парторганізації. Це ж така ганьба і така напасть для Веселоярська.

Гриша запросив дядька Зновобрать, розповів йому все, що вони чули з Ганною Панасівною від Рекорді.

— Що тепер робити?

— Не стрибати поперед батька в пекло, — розважливо промовив Зновобрать, — кажеться-говориться, з бухти-барахти ні на кого не можна…

— Та я теж так думаю. А що, коли подзвонити Крикливцю? Чи не було в них ще перевірки по цій японській бензозаправці?

— І дзвонити не треба, бо він сам оце сміявся. Каже, прискочили і туди: де тут горілкопроводи для горілкохлистів?

— Виходить, так воно і є?

— Виходить чи не виходить, а ти, кажеться-говориться, збирай на завтра шановних людей та й подумаєм.

Динозаврія-1

Сходилися вже після роботи, розсідалися, курили, гомоніли, посміювалися. Поки людство вміє сміятися, воно не загине.

Ясна річ, набагато приємніше було колись ще карпоярівцям сходитися для обговорення макету нового села, яке тепер розцвіло й запишалося на весь світ Веселоярськом, але громадські справи — приємні чи не дуже приємні — тому й називаються громадськими, щоб їх вирішували колективно, тобто гуртом.

Тому сходилися дружно, охоче і відповідально.

Діди пристрибали найпершими, як легкоатлети-рекордсмени. Поки там учені ще тільки обіцяють, ніби в двохтисячному році сімдесятилітні вигопкуватимуть, як двадцятилітні, а столітні — як тридцятилітні, у Веселоярську вже давно настав цей золотий вік, що могли б з усією відповідальністю засвідчити і дід Левенець, і дід Утюжок, і старий Самусь, та й сам Зновобрать, якого, щоправда, звали ще дядьком, але це слід було пояснити хіба що інерцією людського мислення, бо ж за віком він давно вже належав до дідівської категорії.

Дід Утюжок давно вже не мав таких слухачів, як оце тут, тому мерщій взявся розповідати про свої воєнні подвиги.

— Ви ж ото всі знаєте, як я хвашистського хвельдмаршала втопив і як мені за те подяка була від самого товариша Сталіна, — поцмокував він і перед своїми однолітками і перед підростаючим поколінням, яке очолювала секретар комсомольської організації завідуюча бібліотекою Тоня. — Ну, втопив то й утопив, а окупація ще ж, знацця, не кончилася! І треба держати вухо гостро! Сидю якось уночі, а воно двері — рип! — і входять, знацця, хлопці! Двоє, а мо, троє, а мо, й більше. І кажуть: це ви, знать, діду, втопили і не дали виринути? А хто б же, кажу, ще таке зробив? Коли так, то вам од нас заданіє. Яке заданіє, не кажуть, а я й не допитуюсь, бо вже ж бачу: наші хлопці, партизани. Даємо вам, кажуть, діду, пулімйот страшної сили, а до нього ворону кобилу страшної скорості, а коли скресне крига, то ще й човна, про який страшно й подумати. А все це для того, щоб пробитися в район і визволити відтіля перераненого геройського партизана копитана Іванова Івана Івановича.

Добре, кажу хлопцям, ідіть і будьте спокійні. І, значить, пулімйот сховав у солому, човна прикидав очеретом, а кобилу запріг у санки і гайда в район! Вже з села вискакував і був би долетів і визволив копитана Іванова, бо кобила біжить — у сніг не провалюється, наче на крилах, наче воно й не кобила, а вертоліт. Аж тут хтось чи то з Щусів, чи з Самусів, чи бенеря його зна хто, з-за тину мене чимось гострим у коліно — штрик! Я — в замет, кобила хвоста набік — і навтьок, а мене в больницю, як пораненого, і гестапа довкруж так і сичить!

— А ото в сорок шостому ти приходив у сільраду і скаржився, що тебе Щусів Полкан за литку вкусив? — перервав цю гармонійну розповідь дядько Зновобрать.

— То для маскіровки, — не розгубився дід Утюжок. — Бо війна ж кончилась, а в мене шрам. Думаю: побачать, стануть приставати, допитуватись, щоб я своє геройство розкрив. А я чоловік простий. Нащо воно мені все? Тепер же по проістеченію времені можу й розкрить. Строк давності пройшов? Це вам і районний прокурор скаже, що пройшов. Копитана Іванова я тоді не спас через своє ранєніє. Забрав його проклятий фашист, і тепер доблесний копитан у раю. А я поки вибрався з больниці, то вже й кінець війні. Не було б кінця, я б їм показав! Пулімйот який той у мене був? У танк вжариш — самі бризки зостаються. По рельсу різонеш — сироватка! А човен який! По Дніпру від Києва до Херсона якби промчав, усі мости як лизнем злизало б! І ніхто б мене не побачив, не почув! А вже що ота кобила! Хваляться ото тепер: ракети, ракети! Куди тим ракетам до партизанської кобили!

— Де ж вона? — спитав хтось з молодих та недосвідчених.

— А я подарував її. Для нашого маршала. Як проходили через село наші часті, покликав я ад’ютанта, кажу йому: так і так. Бери і веди через усі дороги, переправи і фронти і кажи: кобила для маршала! І все розступатиметься перед тобою, як сон перед травою!

— Може, це й на параді Перемоги та кобила була? — знов спитав хтось з молодих.

— Могла й буть! Телевізора в мене тоді ще не було, не бачив я, чи вона то вигарцьовувала, та думаю, що таки вона! Жалко, не вспів я до кобили ще воза дочепити. Тут ото бігають молоді слідопити, все інтересуються, розкажи їм та покажи. А я їм і кажу: а чи чули ви, що