Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Ми мали строгого професора математики, латинського священика Виломицера, того ж самого, що єсть тепер катехитом при гимназії Францішка Іосифа ві Львові.

– Чи буду я мати першу клясу з математики?

Стіл стукнув два рази.

Далі дух дав мені знати, що з математики я отримаю тілько найвищі оцінки. Почувши тоє, я спустився на пророцтво стола, стратив цілком охоту до математики, набрав «третих» що не міра, а прийшло під конець курсу – ледве-ледве умолив строгого професора, щоб дозволив здавати предмет з «цілого».

Через цю пригоду мій старий батько предприняв у часі вакацій всякі міри, щоби «радикально» вилічити сина з того вірування в загробових духів-знахорів.

Дух-стіл давав також оповіди писемні. На стіл клали папер, а один з присутних брав олівце до руки і держав єго легенько понад папером. Тоди стіл, рухаючись то в ту, то в сю сторону, зневолював олівце до писаня якихсь гієроглифів, дивних, ніби тайних, загробових букв, котрі одтак «знатоки» з великим трудом одчитували.

Розумні люди вже в первих початках тих спиритистичних комедій, кивали недовірливо головою.

«Чому то великі, тяжкі столи, – так казали ті невірні Томи, – не стукають, а лиш легенькі та малі? Тай ті малі столики чому не пукають тоди, коли ланцюг пальців утворять люди здорові, котрим і при довшім нерухомім держанню пальців не трясуться руки? Се не стіл ходить і скаче, але то пальці наші при довгім напруженню починають трястися і через те порушаєся столик! У кого більше руки трясуться, в ту сторону буде і столик скакати…»

Але люди людьми. Всяка новость, невидальщина, мимо найрозумніших доказів, находить своїх сторонників. Старі бабки, тітки, і взагалі тілесно ослаблені люди, котрі і без помочі ланцюга пальців могли би самі своїми тремтячими, тяжкими руками не то столичок або таріль, але і здоровий великий стіл рушити, – вони не дались одвести від «викликування духів». Не маючи ніякої роботи, або не могучи взятися якої статочної праці, вони цілими днями і вечорами стояли округ столиків, прикликували до себе різних небіщиків, розмовляли з ними, радились їх, допитувались їх про житє загробове.

Очевидно при тих утрених розмовах іритувалось немічне тіло єще більше, змисли виходили з рівноваги, душа маячила. Розгарячена фантазія бачила живих духів, чула їх бесіду – і се тривало так довго, доки в розстроєнім тілі збожеволіла фантазія могла виправляти свої чудацтва.

З часом спиритисти позасновували окремі громади, збори, і утворили з своїх привидів і придумок обширну систему, нову науку. Нині відбуваються їх збори завше в вечірну хвилю (за дня лиш в цілком темних місцях). Звичайно добирають вони собі дві кімнати: в одній держать пальці на столі, а в другій уміщають одного «ізбранного» свого члена, так званого «любимця духів», посередника межи земним а за гробовим світом. Після науки спиритистів дух вже ся не поселяє в столі, але бере трошки тіла з свого «любимця» (посередника) і з тим кусником тіла приходить до кімнати, де ціла громада розтаборилась коло стола. Борони Боже, щоби хто в ту пору засвітив світло в кімнаті, – а то б дух пропав у безвістях з тим кусником тіла, що собі позичив у свого любимця. Тоди найгірше лихо може статись з посередником, що находиться в другій кімнаті: він вже позиченого духу кусника тіла не достане і буде від сеї хвилі все слабий і слабий, попаде в сухоти, і вкінци умре.

В сотках випадків сконстатовано, що «любимці духів» є простими обманщиками, котрі спритом і всякими штучками уміли довший час туманити цілі численні громади спиритистів. А знов у других сотках випадків сконстатовано, що спиритичними роботами занимаються многі «фахові люди» єдино для визискування чиєїсь глупоти (так, наприклад, славному «професорові Orlice» духи «диктують» нумера, що мають вийти на лотареї, лікареві духи «диктують» рецепти на ріжні хороби і т. д.).

Секта спиритистів багато гамору і шуму творить нині в Америці, Англії і Швейцарії; в Австрії вона лиш слабо животить, а невеличкі громадки, без доброї зв’язі і організації, існують лиш по більших містах, як Відень, Пешт, Прага і Львів. В посліднім місті виходила донедавна окрема газета спиритична під назвою «Zagrobowe Światło», в котрій поміщені були описи засідань, розмови з духами і ріжні «откровенія» з світа загробового. «Любимцем духів» була ту одна екзальтована, нервова, хоровита дівчина, котра, начитавшись ріжних книжок і наслухавшись всіляких спиритичних бесід, в часі засідань вечірних розгорялась фантазією, а відтак, попавши в душевний обморок, верзла-плела всілякі баламутства про житє загробове. Раз оголошувала вона себе «духом Наполеона I», то знов «духом Костюшка», духом «круля Понятовського» і т. д.

Однак швидко проти секти львівської виступили инші головні центри спиритичних наук, особливо ж Лондин. «Таж се обманство, – писав звідтам «любимець духів» Бастіон, – небощики ніколи не воплощаються в жиючу особу, лиш беруть із свого посередника дещо тіла і являються самостійно перед людьми». Довго Львів не хотів піддатися Лондинові, але вкінци секта львівська призналась до ошибки, попалила всі рочники свого «Zagrobowego Światła», і тепер розбита, немічна, вижидає вона нової організації, нового і більше надійного відродженя.

Спиритична робота найшла відгомін і між русинами. Дві на Руси широко звісні личности, неоджалованої пам’яти патріот наш Лев Трещаковський, і писатель о. Іван Наумович – оба вони потонули в фалях загробового моря. Трещаковський не був великим ученим, але був чоловік надмірно бистрого ума і винахідливий у патріотичних помислах. Спиритичні чудеса застали єго неприготованим до наукового одпору, – природний здоровий розум не вистарчав до пояснення деяких, доперва нині розсвітлених загадок, а наскрізь чесний характер навіть не допускав можливого обманьства.

От Наумович ні в чому не подобав на Трещаковського – то чоловік істинно учений, а при тім і в письмі і в слові і в ділі – у всім поет. Хто слідив уважно за літературною діяльністю от. Наумовича, замічав певно вже від першого єго виступу якусь поетичну, фантастичну натуру, що любуєсь в надприроднім, в чудесах і духах. Єго «згадки» з літ семинарских і перші повісті у віденському «Вістнику» вже згори ясно означили єго будучу діяльність. Нинішня нещаслива єго судьба єсть тілько результатом тої загадочної, справді фантастичної натури.

Послухаймо, як сам о. Наумович в «Науці» (число 1, з року 1878) описує перші свої проби з викликуванєм духів.

«Світлі і темні духи»

«Ніколи не забуду покійного отця Льва Трещаковського, бувшого давно приходником в Руднім коло Львова, а упокоївшогося недавно на другім своїм приході в місті Городку. Був то чоловік, як то кажуть, оригінал, по просту дивак, но