Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

змастив чималу подряпину на скроні в алхіміка й зав'язав її шматочком полотна, видраного з пелени сорочки. Та з Іваненком, видно, діялося чудне щось, і Козак поспитав:

— Ти встати не можеш, Іване?

Алхімік промимрив:

— Лягай-но й ти…

— Здурів?!

— Поглянь лишень!

— Не бачу я нічого.

— Аж ось…

— Земля й земля, — розсердився характерник.

— Залізо!

— Де ж воно?

— Диви! — і алхімік, Іванов-Іваненко, розгрібаючи вогку, вкриту буйною травою землю, жовтим нігтем тицяв у зернята й кружальця, схожі на дрібнісінькі шеляги, чорні, руді чи іржаво-червоні, суцільні й шпаристі. — Болотна руда! — задихаючись, скрикнув він, і бліде його обличчя взялось червоними плямами. Він копав рукою вглиб, а там усе більше траплялось тих кружалець, вже й завглибшки з лікоть вирив дучку, а все витягав червоні й жовті шеляги та квасолини. — Бачиш тепер?

— Скільки в цій руді заліза? — спитав Мамай заклопотано.

— На половину — половина.

— Слава богу!

Коли Прудивус і Потреба теж посхилялись над знахідкою алхіміка, на руках у старого заплакало немовля, і це протверезило всіх, хоч вони й роздивлялись на тую руду — якусь там хвилинку, не більше.

Козак Мамай здивовано поглянув на дитя й мерщій захапався бігти далі, щоб навік не втратити слід Подолянки, бо панна Ярина з домініканцем, певна річ, мали ж бути ще десь тут, поблизу, серед мочарів та боліт.

— Ти підеш зі мною, — кивнув Мамай лицедієві. — А ти, Іване, місцину затям та й назад, до Мирослава: приведеш сюди копачів. Ви, Потребо, вертайтеся з нами.

— Дитину ж до міста комусь треба нести! — кивнув на колишнього запорожця Тиміш.

— Дитину? — і Козак Мамай спитав: — Чия це? — і, заклопотаний продовженням погоні, відповіді не чекавши, порадив: — Дитинку віддайте алхімікові! Ти однесеш, Іваненку…

Потреба й хотів уже був доручити малятко Іванову, але той звівся від землі, і всі побачили, що його сорочка скривавлена, що кров цебенить з рукава.

— Таки поранили? — стурбовано спитав Мамай. Іваненко промовчав, але в ту ж мить захитався і мало не впав.

Його ледве встиг підхопити Прудивус.

— Куди йому з дитиною! — промимрив спудей.

— З Іваненком зоставайтесь ви, Потребо: сюди приведіть по руду мирославців! — і попросив: — Не баріться.

— Дитина ж! — кивнув на свою ношу дід Потреба.

— Залізо ж! — кивнув на розриту дучку Іванов-Іваненко.

— Дійдете? — стурбовано спитав Козак.

— Треба дійти, — відповів алхімік.

— Не бійся, Іваненку: рана не страшна…

— Я не боягуз, — просто, без хизування сказав Іванов. — Бо ж навіть задля того, щоб бути страхополохом, потрібна гаряча кров. А в мене вже… — і він, сивий, змахнув рукою.

— Знаю, знаю, — з повагою поглянув на алхіміка Козак Мамай і спитав: — Без мого Ложки дорогу знайдете?

— Знайдемо, — ледве промовив Іваненко, бо його вже гойдало: від болю, від утрати крові, від турботи про найдорожчий скарб, щойно знайдений у цьому болоті.

— То рушили! — кивнув Козак Мамай лицедієві з Ложкою, і за яку мить вони, поспішаючи навздогін за хапуном, що викрав панну Ярину, зникли вони в заростях вільхи, щезли так тихо, наче їх тут і не було.

Тільки перед очима у Іваненка, немовби вві сні, тріпотіли крильцями густо-сині болотяні бабки, такі чудові та мерехтливі, як це тільки й може бути вві сні.

Тріпочучи четвірними крилятами, вони й справді наче наганяли сон, і алхімік, надлюдським зусиллям підвівшись, сказав Потребі:

— Дайте руку…

I вони з дитям поплентали до Мирослава.

26

А в Мирославі коїлись такі події, що з них варто було б самому Козакові пореготати досхочу, бо сталось того дня на полі бою, хоч і не записане борзописцями та істориками на скрижалі перемог, — сталося те, що сталось: цілком певно передбачаючи саме такий хід подій, Козак спокійно облишив того дня обложене ворогом місто та й подався з Іваненком шукати покладів заліза, а потім кинувся й далі ловити вітця Флоріана з викраденою панною Яриною.

А сталось того дня таке… — хоч ви, прозорливий читачу вже й самі, видно, збагнули, що там сталось…

Рушили однокрилівці в наступ, але… але наступати не змогли.

От і все.

Кислички та мочені яблука, що ними подруги рябенької Химочки частували в жаркий день, заради вгамування спраги, всіх жовтожупанників, рейтарів, угрів, татар і ляхів, а котрась із них спромоглася вгостити й самого Гордія Пихатого, — оті кислички та мочені яблука, одержані з прекрасних ручок, здались бравим гетьманцям вельми солодкими (як і всяке яблуко, одержане з Євиних рук!). Але ж сила проносного льонку чи александрійського листу, чи ще чогось, такого ж невблаганного й невідворотного, як сама доля, сила зілля, що ним були затруєні кислички (а був то не ревень, і не жостір, і не сабур, а наче все це разом узяте, якась віденська, а чи й циганська штука, над котрою поворожили, крім Мар'янки, ще й Іванов з Козаком), — сила проносного буває часом дужча й за саму долю, дужча за владу світську та духовну, дужча за всі поклики до бою, від яких би високих воєначальників вони не йшли, бо ж немає в світі сили — над рицину чи гірку сіль (гордість старої Англії!), бо ж владного впливу проносного не переможуть — ні свідома дисципліна, ні начальницький наказ чи окрик!

Одним словом, наступ однокрилівців, що на нього гетьман Пихатий покладав крилаті надії, розпочавшись у призначений час, тривав не дуже й довго, не дуже й певно, бо в животах однокрилівців уже клекотів неспокій, що будив і неспокій душі, — а коли нараз приспічило десяткам, а потім сотням, а потім і тисячам вояків, вони миттю перестали бути вояками.

Але саме тут потрібен був Козак Мамай.

Так, так!

Бо ж долиняни, затуляючи носи, лупцювали гетьманців нещадно і трупу наклали гори, але наступ тривав недовго, бо ні в отця Мелхиседека, ні в Михайлика, ні в того бабича, сотника Хіврі, ні в інших воєначальників — надовго не стало снаги витримувати сморід, який поплив над полем бою, і оборонці міста Мирослава, мавши змогу — витнути нападників до ноги, не змогли дійти до конечної перемоги, — бо, й справді-таки, задля того діла потрібна була сила духу самого Козака Мамая.

Молоденький сотник, правда, попервах, не знавши підступних заходів Козака та циганочки, Михайлик був думав, грішним ділом, що то — від перепуду в однокрилівців об'явилась така весела хворість і що то він є такий уже грізний сотник що від страху перед ним — ось так навіть ведмежа напусть напустилася на однокрилівців, і він попервах тримався досить браво, але… не витерпів-таки смороду.

Не витривав і владика мирославський.

Не