Читати книгу - "Лазарит"

чи не сприйме вона за зухвальство його спроби знову побачитися?

Ні, він добре пам’ятав їх розставання на Кіпрі: які печальні були в неї очі перед розлукою, як вона тулилася до нього… Мартін уже тоді знав, що це їхня остання зустріч, і невдовзі примусив себе забути про неї. А Джоанна? Чи пам’ятає вона його?

– Сабіре, Джоанна де Рінель посідає тепер занадто високе становище. Я не певен, що можу просити її про щось. І я не хочу з нею зустрічатися.

– Хочеш ти цього чи ні, а її становище при дворі Меліка Ріка може нам стати в нагоді. А раптом вона дістане для нас перепустку на один із французьких кораблів?

Це могло б стати порятунком, але потребувало неймовірної обережності. Джоанна – сестра де Шампера, а він не вгамується, поки не знайде спокусника сестри. Якщо ж йому спаде на думку розповісти їй про те, що сталося в Темплі напередодні вночі, – як він наважиться подивитися в очі закоханої в нього дами?

Розвідати, чи є бодай найменша можливість зустрітися із Джоанною, доручили Ейрікові. Рудий досі вештався в таборі данців за межами міських мурів і міг будь-коли без перешкод увіходити в Акру й покидати її, гуляти вулицями, не привертаючи до себе уваги. Щоправда, на ринку, де торгували прянощами, він нещодавно ледь не нарвався на кухаря леді Джоанни Бритріка й насилу втік, боячись, що той нагадає йому про подружній обов’язок перед Саннівою, покоївкою міледі. Тому на розвідку збирався неохоче й весь час бурчав, що Сабірові добре – спершу два місяці бозна-де пропадав, а зараз відсиджується в прохолодному підпіллі й цілими днями спить.

А Мартін вирушив тренувати новобранців Єрусалимського короля. Це входило в його щоденні обов’язки – не дозволити людям Ґвідо через вимушене неробство втратити воєнний вишкіл. Та оскільки минула ніч була для нього вельми непростою, він не виявляв вимогливості, а коли конетабль Аморі кудись пішов, то й узагалі залишив своїх підопічних і вмостився в затінку галереї трохи покуняти. У напівсні до нього долинали теревені латників із гербом де Лузіньянів на туніках, які були у дворі.

Головною темою їхньої розмови був, звісно ж, від’їзд короля Філіпа.

– Де таке бачили: покинути хрестоносне військо напередодні Великого походу! Заприсягтися звільнити Єрусалим – і не виконати обітниці! Це безчестя!

– Так воно чи ні, але я чув, що Філіп досі не вичухався від арнольдії і може померти, якщо не поїде звідси. Тутешнє сонечко йому припікає, виразки на тілі весь час ятряться, порох, москіти дошкуляють…

– Нічого було тоді приїздити у Святу землю! А як же Гроб Господній? Хіба не він – мета всього походу?

– А я навіть радий, що французький півень забереться з Палестини. Ніхто тоді не підбурюватиме нашого Ґвідо на пихатого Монферрата. Конрад і так показав, чим є для нього Єрусалим: або, каже, подавайте мені негайно корону, або ніякий Гроб Господній я відвойовувати не буду. Як вам таке? Це при Філіпові він корчив із себе ревного борця за віру й першого ворога Саладіна, а тепер, подейкують, зібрався у свій Тир. І що йому хрестовий похід, що йому обітниці?

– Та й справді: без Філіпа Монферрат уже не той. А німці, які досі шанували маркіза, підуть за славним англійським Левом, як каченята за качкою. Філіп тільки заважає походові.

– Істинно присягаюся перед Пречистою Дівою! Чимало французьких лицарів, засмучених рішенням свого короля, вирішили залишитися й виконати обітницю. Їх начебто очолить бургундський Ведмідь. Славний воїн, поганого слова не скажеш! А як же він бідкався, що Філіп їде – кажуть, навіть розридався, переказуючи Річардові волю свого сюзерена…

Солдати говорили про те, що їх передусім непокоїло, адже майже всі вони були пуленами – народилися в Єрусалимському королівстві чи прибули з Європи простолюдинами, сподіваючись отримати тут за вірну службу шмат землі чи заснувати торгівлю зі старою батьківщиною. Та за своє майбутнє щастя вони ще мали повоювати.

Поки що вони просто точили ляси, перемиваючи кісточки своїм очільникам, а їхні голоси в Мартінових вухах поступово перетворювалися на монотонний гомін. Під нього він і заснув, міцно й солодко. Йому наснилася Джоанна – така, якою він часто бачив її у снах: лукава, лагідна, зваблива… Він цілував її яскраві, мов свіжі суниці, вуста, занурював пальці в шовковисте волосся кольору ночі, вдихав вершкові пахощі її шкіри… О, як він жадав її цієї миті забуття! Як хотів володіти нею і зануритися у хвилі млосної насолоди!

– Фіц-Годфрі, ти спиш? – повернув його до реальності розгніваний вигук конетабля.

Довелося вставати, збирати новобранців, які розповзлися по двору, віддавати команди, навчати їх прийомів бою на списах, атакувати, самому сходитися з кожним, незважаючи на тупий біль у плечі.

Клятий де Шампер! Що він міг розповісти сестрі? Чи вона йому?

Під вечір Ейрік повернувся з новинами: Джоанна де Рінель зазвичай відвідує з Беренгарією Наваррською місцеві храми. Завтра вони з королевою збираються на ранкову службу в собор Святого Андре. І хто скаже, що це не везіння, враховуючи, що в таку рань у соборі вкрай мало прихожан?

Від Ейріка з його жвавою, невгамовною та щирою вдачею в Акрі було чимало користі. Чого не скажеш про Сабіра, котрий сьогодні відзначився ще й тим, що завалив старого Єгуду, встромивши йому в горлянку руків’я батога, якого Мартін залишив у таємній кімнаті.

– А що мені було робити, якщо старий геть уже клепку втратив, – виправдовувався сарацин на Мартінові докори. – Почав битися, волати, вити, мовляв, немає більше сили терпіти це ув’язнення. Я й спробував його вгамувати, але трошки переборщив…

Мартінові жаль було старого знахаря. Та і як пояснити все Сарі, котра дуже поважала давнього друга сім’ї? Доведеться збрехати, що Єгуду бен Авріеля просто відпустили. Але що робити з тілом? За такої спеки воно почне швидко розкладатися. От залишити б Сабіра з ним наодинці, щоб насолодився скоєним!

Мартінові довелося напроситися поза чергою в нічний караул. Опівночі він безгучно відчинив бічну хвіртку в провулок, і в неї мерщій прослизнув Сабір, несучи на плечах закутане в полотнину тіло нещасного єврея. Він мав позбутися його в безлюдній місцині, а потім вирушити в той-таки духан. І Мартінові буде спокійніше, якщо його занадто запальний приятель поки що перебуватиме якнайдалі від резиденції де Лузіньянів. А як же він спершу зрадів був приїзду Сабіра!

І все-таки тієї ночі Мартін думав не так про Сабіра й нещасну долю старого Єгуди, як про прийдешню зустріч із Джоанною. Під ранок від здав варту й