Читати книгу - "Фараон"

храмі Гатор фараон швидко оглянув двори медичної школи і без особливого захоплення вислухав пророкування астрологів. Та коли верховний жрець-астроном показав йому золоту таблицю, на якій була вирізьблена карта неба, Рамзес запитав:

— А як часто збуваються ваші пророкування, які ви прочитуєте по зорях?

— Іноді збуваються.

— А якби ви пророкували по деревах, по камінцях, по рухові води, то теж збувалося б?

Верховний жрець зніяковів.

— Невже ти, святий володарю, вважаєш нас шахраями? Ми провіщаємо людям майбутнє, бо воно їх цікавить, і, правду кажучи, ото стільки вони й розуміються на астрономії.

— А що ви розумієте?

— Ми знаємо, — мовив жрець, — будову небесного склепіння й рухи зірок…

— Яка ж із цього кому користь?..

— Ми зробили чималі послуги Єгиптові. Ми вказуємо головний напрямок, за яким треба будувати споруди й копати канали. Без допомоги нашої науки морські кораблі не могли б навіть відпливти від берега. Ми, нарешті, укладаємо календар і обчислюємо майбутні явища на небі. Ось і тепер, наприклад, у нас незабаром буде затемнення…

Але Рамзес уже не слухав його; він одвернувся й вийшов. «Як можна, — думав фараон, — будувати храми для таких дитячих забавок, та ще й вирізьблювати наслідки цих забавок на золотих таблицях? Святі мужі уже не знають, за що їм хапатись від неробства!..»

Трохи забарившись у Тан-та-рені, фараон переїхав на другий берег Нілу до міста Кенне.

Там не було ні славетних храмів, ні священних крокодилів, ні золотих таблиць із зорями. Натомість там процвітали гончарство й торгівля. Звідти йшли два шляхи до портів Червоного моря — Косейру та Береніке — і дорога до порфірових гір, звідки привозили статуї й невеликі брили граніту.

В Кенне було дуже багато фінікійців, які з величезним захватом привітали володаря і піднесли йому в дар різних коштовностей більше як на десять талантів.

Незважаючи на це, фараон пробув у Кенне лише один день; йому дали знати з Фів, що священна мумія Рамзеса XII уже пробуває в Луксорському палаці і чекає на поховання.

В ті часи Фіви були величезним містом і займали площу близько дванадцяти квадратних кілометрів. Там був найбільший у Єгипті храм Амона і багато споруд, громадських і приватних. Головні вулиці були широкі, прямі й забруковані кам’яними плитами, береги Нілу теж обкладені каменем, будинки п’яти і шестиповерхові.

Перед кожним храмом і кожним палацом були велетенські брами з пілонами, тому Фіви назвали містом «стобрамним». Власне, це було місто, з одного боку, промислове і торговельне, а з другого — ніби поріг до вічності, бо на західному березі Нілу, в горах та міжгір’ях, була незліченна кількість гробниць — жерців, знаті та фараонів.

Своєю величчю Фіви завдячували двом фараонам: Аменготенові III, або Мемнонові, який «застав місто глиняне, а залишив кам’яне», і Рамзесові II, який довершив і доповнив будови, початі за Аменготепа.

На східному березі Нілу, в південній частині міста, був цілий квартал величних царських будівель — палаців, вілл і храмів, що на їхніх руїнах зараз стоїть містечко Луксор. Саме тут тіло фараона чекало останніх обрядів.

Коли прибув Рамзес XIII, всі Фіви вийшли йому назустріч; в будинках залишилися самі старі й каліки, а в завулках — злодії… Тут уперше люди випрягли коней з царської колісниці й самі потягнули її… Тут також уперше фараон почув вигуки й прокляття на адресу жерців, що дуже його втішило, а також благання, щоб кожен сьомий день був святом, що змусило володаря задуматись. Він справді хотів зробити такий подарунок трударям Єгипту, але не сподівався, що його наміри вже стали відомі і народ чекає їх здійснення.

Хоч проїхати треба було всього близько милі, але процесія тривала кілька годин. Царська колісниця дуже часто зупинялася серед тісних натовпів і не могла рушити далі, поки гвардії його святості не вдавалось підвести людей, які ниць лежали на землі.

Добравшись нарешті до царських садів, де він займав один з невеличких палаців, фараон був такий втомлений, що цього дня не займався державними справами. Лише на другий день він обкурив пахощами мумію батька, яка стояла в головному царському палаці, і сказав Гергорові, що тіло можна перевезти в гробницю.

Проте це зробили не зразу.

З палацу небіжчика перевезли до храму Рамзеса, де він спочивав добу. Потім урочиста процесія з мумією рушила до храму Амона-Ра.

Деталі поховального обряду були такі самі, як і в Мемфісі, тільки тепер це робилося з більшою урочистістю і пишнотою.

Царські палаци, які стояли на правому боці Нілу, в південній частині міста, сполучала з храмом Амона-Ра, що містився в північній його частині, єдина в своєму роді дорога. Це була алея на два кілометри завдовжки, дуже широка, обсаджена не тільки велетенськими деревами, але ще й оточена двома рядами сфінксів. Деякі з них мали на лев’ячих тілах людські голови, інші — баранячі. Таких статуй вздовж дороги стояло кількасот.

По обидва боки алеї тіснилися незчисленні юрби людей з Фів та з околиць, а між ними серединою дороги посувалася поховальна процесія. Попереду йшли музиканти різних полків, юрби плакальниць, хори співаків, усі цехи ремісників і купців, депутації від кількох десятків номів із своїми богами й корогвами, депутації від кільканадцяти народів, які підтримували стосунки з Єгиптом… І знову музиканти, плакальниці й хори жерців.

І цього разу царську мумію везли в золотому човні, але набагато розкішнішому, ніж у Мемфісі. Колісниця, на якій стояв човен та яку везли вісім пар білих волів, була поверхів на два заввишки і майже потопала серед вінків та букетів; вона була прикрашена страусовими перами та дорогими тканинами. Колісницю оповивали густі клуби диму з курильниць, і здавалося, що Рамзес XII являється своєму народові уже як бог, у хмарах. З пілонів усіх фіванських храмів долинало гуркотіння, схоже на далекий грім, та могутній і тужливий дзвін бронзових блях.

Хоч алея сфінксів була вільна й широка, хоч поховальна процесія посувалася під наглядом єгипетських воєначальників, а отже, у повному порядку, — на ці два кілометри, що. відділяли палац від храму Амона, пішло три години.

Лише коли мумію Рамзеса XII внесли в храм, із палацу на золотій колісниці, запряженій парою баских коней, виїхав Рамзес XIII. Люди, що стояли вздовж алеї і під час процесії поводилися досить спокійно, побачивши свого улюбленого фараона, вибухнули такими голосними вигуками, що в них розчинилися гримотіння й дзвони, що долинали з пілонів храмів.

Була хвилина, коли охоплені захватом люди хотіли вибігти на середину алеї й оточити фараона. Але Рамзес одним рухом руки зупинив цю живу повінь