Читати книгу - "Сибіріада польська"

що розривали душу, мали тут чекати? Тим більше що знов листи до них перестали приходити. Почався розлад: війна закінчилась, може, наші вже не служать у війську, роз’їхались по всій Польщі, то як їх лист, адресований на польову пошту, знайде?

Польки з Вовчого радилися, як у цьому становищі поводитись. Нічого іншого, тільки треба знов вибратися до Тулуна і там стукати в усі двері можливої влади. А щоб не їхати туди з голими руками і якийсь слід після своїх зусиль залишити, постановили колективну заяву стосовно повернення до Польщі написати. І так як минулого разу вирішили, що у Тулун відправлять Гонорку Ільницьку зі Сташеком.

Астаф’єв ледве погодився звільнити їх на пару днів з роботи, але коня з возом їм у дорогу не дав.

— Жнива починаємо... Не можу. Навіть за це, що вас з роботи звільнив, догану одержу. Ноги маєте здорові, якось собі дасте раду.

Три дні волоклися тайгою до Тулуна. Першу ніч у селі, через яке проходили, проспали, другу тривожно продрімали, зарившись у скирті сіна. У Тулуні, так як раніше, перші кроки спрямували до лісопильні. Гонорка нервувалася:

— А може, вже всі до Польщі виїхали? Сидимо у тій тайзі й ні про що не знаємо.

— Нехай пані так не нервується: якщо навіть виїхали, то нам краще, бо тоді й ми виїдемо. Довідаємося, як вони то собі налагодили і все. Мабуть, якісь люди у тих бараках живуть, то щось нам про наших скажуть.

Даремно Гонорка так журилася. У лісопильних бараках поляки продовжували жити. Навіть їх ще прибуло, бо на звістку про закінчення війни кожен, хто тільки мав змогу, вилазив з тайги, щоб тільки ближче до залізниці. Застали у доброму здоров’ї Сильвію з синком, пані Корчинську і старого Майку, на жаль, уже самітного, бо Майкова цією весною померла. А про швидке повернення до Польщі і тут ніхто нічого конкретного не знав.

— Ходили, куди треба, питали?

— День у день люди по всіх можливих установах лазять. Влада нервує і всім відповідає, що на тему репатріації поляків Москва не прислала їм жодного «пріказа».

— Там уже не Польща є на нашім Поділлі, говорять, тільки Західна Україна, буцімто назавжди у тридцять дев’ятому році була приєднана до Совітів.

— Ісусе, Матір Божа! Що ви мелете? То ніби до Червоного Яру, до своїх домів, не маємо права повернутися?

— Ну то, Гонорцю, так виходить. Як у тридцять дев’ятому Совіти війшли і ту нашу територію Польщі забрали, то так має вже залишитися.

— Говорять на НКВС, що нас сюди вивезли, бо ми куркулі, а їм такі там навіть після війни непотрібні. На наших полях вже давно колгоспи позакладали.

— Ну то куди ми тепер маємо повертатися?

— Як це куди? У Польщу! Поділля нам від решти Польщі відрізали, але ж Польща є. Наша мати, завжди щось там для своїх дітей знайде.

Ночували у Сильвії. Ця сягнула на шафку за якоюсь газетою.

— Польська газета?! — Сташек не вмів приховати здивування.

— Якраз собі її пригадав. Хлопець з нашого барака на вокзалі від когось дістав. «Вільна Польща» називається. Її друкує у Москві Союз Польських Патріотів. То ті, які після Андерса Дивізію Костюшки організували. Хочеш почитати?

Сташек, забувши про все на світі, кинувся на газету. Останню польську, «Карузелю» з Патом і Паташоном, купив собі у Товстому перед самою війною... Це нічого, що газета Сильвії була стара, за березень цього року. Чого тільки в ній не було! Про війну, про Польщу, про польське військо: «Столиця вільна! Солдати дивізії ім. Тадеуша Костюшки проходять колонами по вулицях Варшави». І фотографія цього параду. Але погана, важко розпізнати обличчя. Солдати несуть прапор і марширують. Міста не видно. Одні руїни навколо. «Варшава в руїнах». — «Злочини гітлерівського окупанта». — «Польські євреї загазовані в Освєнцімі та Треблінці». — «Разом з героїчною Червоною Армією наші війська переможно дійдуть до Берліна!» — «З життя Союзу Польських Патріотів... Обласні відділення СПП створені недавно у Красноярську та Іркутську. Їх мета — інтересуватися поляками, які живуть на території цих областей, надавати їм можливу допомогу, проводити облік та підготовку їх до репатріації у нову Польшу...»

— Слухайте, слухайте, що тут пишуть: «Обласні відділи СПП створені недавно у Красноярську та Іркутську. Їх мета...»Але ж Іркутськ — то наша область!

— То чого ми тут ще чекаємо? — втрачала терпець Гонорка.

Ще того вечора вирішили, що, не зволікаючи, напишуть про себе у редакцію. А вже обов’язково хтось із поляків мусить вибратись до Іркутська, до того обласного відділу СПП. Тільки хто? Всі були здивовані, коли зголосилася пані Корчинська.

— Я самітня, ніде не працюю, тому жодного дозволу мені не потрібно. Тільки ще хтось до компанії мені б здався, бо я російською не дуже, ну й роки вже не ті...

— Нехай пані мене візьме з собою! Напевно придамся, і по-російськи вмію. — Сташек аж горів від бажання до тої Іркутської мандрівки.

— По-російськи то він говорить, як родовитий кацап, навіть пише, — підтвердила Гонорка. — А що я повинна Броні сказати? Буде нервуватися, журитися про тебе?