Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

вас, казала, що Сен-Лу за вами пропадає, любить навіть більше, ніж її, — заявив мені князь Фон; він жер як не в себе, лице його збуряковіло, а зуби вищирялися в постійному сміхові.

— У такому разі вона повинна ревнувати Сен-Лу до мене й ненавидіти мене, — озвався я.

— Де там! Вона про вас доброї думки. Коханка принца де Фуа, ось та, може, й ревнувала б, якби він волів вас. Вам це невтямки? їдьмо разом додому, я вам розтлумачу все дорогою.

— Не можу, об одинадцятій я іду до пана де Шарлюса.

— Он воно як! Він кликав мене обідати, але просив, щоб я приїхав не пізніше ніж за чверть одинадцята. Ну, як вам неодмінно треба явитися до нього, їдьмо разом бодай до Французької Комедії, це в периферії, — бовкнув князь: очевидно, периферія означала для нього сусідство, а може, центр.

Його вибалушені очі, його багровий, брезклий, хоть і гарний вид налякали мене; я відмовився, сказавши, що по мене заїде друг. Мені ця відмова образливою для князя не здавалася. Проте князь думав інакше, бо відтоді не озвався до мене жодним словом.

— Мушу неодмінно завітати до королеви неаполітанської; уявляю, як вона побивається! — сказала принцеса Пармська, а може, мені це тільки причулося. Її слова глушив мій безпосередній сусіда князь Фон, дарма що говорив він зовсім тихесенько, очевидно, боючись, як би його не почув принц де Фуа.

— Та ні, навряд, — озвалася дукиня Ґермантська.

— Кажете — навряд? Ви завжди впадаєте у крайнощі, Оріа-но, — проголосив дук Ґермантський, виступаючи таким собі хвилерізом, аби перейнятий ним вал шугав угору султаном шумовиння.

— Базен знає ліпше за мене, що я кажу правду, — заперечила дукиня, — але відчуває себе зобов’язаним при вас шануватися, ще й побоюється, що я вас шокую.

— Ба ні, на здоров’я! — скрикнула принцеса Пармська; вона потерпала, як би через неї не зазнала ущербку бодай одна з чудових серед дукині Ґермантської, як би бодай трошки не підгнив цей заказаний плід, скуштувати якого ще не сподобилася права навіть королева шведська.

— Але ж вона самому Базенові відповіла, коли він спитав її завчено журливим тоном: «Ваша королівська мость у жалобі: по кому ж ви падкуєте, ваша величносте?» — «Ні, це не глибока жалоба, це дрібна жалоба, зовсім дрібненька жалоба: по моїй сестрі». Насправді вона радіє великою радістю, і для Базена це не таємниця, вона того самого дня запросила нас на вечір і подарувала мені дві перлини. Я була б не проти, якби в неї щодня умирало по сестрі! Вона не обтужує сестрину смерть, вона з неї регоче. Вона, мабуть, каже собі, як Робер: sic transit... далі не пам’ятаю, — додала зі скромности дукиня, хоча добре пам’ятала всю максиму.

Зрештою дукиня Ґермантська мовила так, аби дотепніш було, і попадала пальцем у небо, бо королева неаполітанська, так само як дукиня Алансонська, теж трагічно згибла, була дуже спочутлива і щиро оплакувала смерть своїх. Дукиня Ґермантська досить знала шляхетних сестер баварських, своїх кузин, щоб не робити круглих очей.

— Йому не хочеться повертатися до Марокко, — сказала принцеса Пармська, знову чіпляючись за Роберове імення, яке подавала їй, мов жердину, дукиня Ґермантська. — Ви нібито знайомі з генералом де Монсерфеєм?

— Дуже мало, — відповіла Оріана, хоча насправді приятелювала з військовиком.

Принцеса пояснила, чого потребує Сен-Jly.

— Ой лелечко мій, якщо я його побачу, ми ж можемо здибатися з ним... — відповіла дукиня, аби не відмовляти прямо; її взаємини з генералом де Монсерфеєм якось ураз розпалися, як зайшло про те, щоб його про щось просити.

Жінчине крути-верти не вдовольнило дука, і він урвав її:

— Ви добре знаєте, Оріано, що його не спіткаєте; а потім ви вже двічі просили його, і двічі він не вдарив палець об палець. Моя дружина любить показувати грушки на вербі, — лютував дук: йому хотілося присилувати принцесу Пармську зректися свого прохання, але так, аби та не сумнівалася в дукининій послужливості, а всіх собак повісила на нього, на його коверзування. — Робер міг би домогтися від Монсерфея чого завгодно. Але він сам не знає, чого хоче, і докучає йому просьбами через нас, бо знає: це найкращий спосіб усе провалити. Оріана увірилася генералові своїми чолобитними. Якщо вона знову до нього звернеться, він відмовить довідне.

— Що ж, тоді ліпше дукині нічого й не починати, — озвалася принцеса Пармська.

— Авжеж! — притакнув дук.

— Бідашний генерал! Знову сів маком на виборах, — аби перевести розмову на інше, зауважила принцеса Пармська.

— Ну, це ще півлиха: всього лишень усьоме, — заперечив дук; змушений відмовитися від політики, він завжди зловтішався, як провалювався на виборах ще хтось. — Він здобріє тим, що знову встругає дитятко.

— Що? Сердешна пані де Монсерфей знову при надії? — згукнула принцеса.

— Атож, — озвалася дукиня, — це єдина округа, де безталанний генерал ні разу не пошкапив.

Відтак мене весь час запрошувано на ці обіди, навіть як кликано заледве кілька душ, і тоді завсідники уявлялися мені апостолами з Сент-Шапель. Запрошені й справді сходилися сюди, як перші християни, не тільки аби ділити поживу матеріяльну, зрештою, чудову: то була ніби світська вечеря; завдяки цьому, трапезуючи, я перезнайомився з усіма приятелями мо'іх господарів, і господарі рекомендували їм мене з такою вимовною доброзичливістю (як того, кого вони віддавна охороняють), що кожен з них вважав би за нехтування дуцтва, якби не завів мене до списку гостей свого балу; і водночас я цмулив ікем з ґермантських пивниць і смакував ортоланами, зготованими за різними рецептами, які випрацьовував і варіював дук. Проте для того, хто вже не раз священнодіяв, гризти пташині кісточки було не обов’язково. Давні приятелі дуцтва