Читати книгу - "Трилогія смерті"

Він керував студією. Без нього вона б давно пропала. То тільки наприкінці він ошалів. А доти він увесь той час був Богом за дзеркалом.

— І так і не призвичаївся до того, що люди витріщають на нього баньки?

— А ви б, на його місці, призвичаїлись? Що тут такого незвичайного в тому, що він переховувався, а глупої ночі приходив тунелем і сидів у цьому кріслі? Не дурніша та й не блискучіша ідея, ніж щоб фільми сходили з театральних екранів, аби заволодіти світом. І тоді всяке кляте європейське місто починає мавпувати нас, шалених американців: одягатися, мати зовнішній вигляд, розмовляти й танцювати лише так, як робимо це ми. Саме завдяки фільмам ми й завоювали світ, але нам, дурням, бракує кебети це збагнути. Якщо все це так, то що, кажу я, є аж такого незвичайного в подібній креативності чоловіка, загубленого серед умеблювання?!

Я допоміг йому знову почепити дзеркало на той свіжий тиньк.

— Незабаром, хай-но все воно вляжеться, — сказав Менні, — ми запросимо вас із Роєм сюди назад і вибудуємо тут Марс.

— Але вже без Чудовиськ.

Менні завагався.

— Про це поговоримо згодом.

— Кг-гу, — зронив я.

Глянув на те крісло.

— А ви не хочете замінити його?

Менні поміркував.

— Радше відрощу зад, аби було що туди поміщати. Такий був рік, що я худнув — навіть у тім місці.

— І досить великий буде цей зад, щоб відсунути отой нью-йоркський офіс назад?

— Якщо вкласти туди й мізки, то чом би й ні? Тепер, коли його не стало, мені треба стільки встигати. А хочете примірятись, як воно було б вам?

Я довгу мить дивився на те крісло.

— Ні.

— Боїтесь, що як сядете, то вже ніколи Й не встанете? Забирайте поки що свої матеріали, а за місяць вертайтесь.

— Коли вам буде потрібна нова кінцівка для «Ісуса й Пілата», чи для «Христа й Констянтина», а чи…

І потис йому руку, перш ніж він устиг відскочити.

— Хай щастить!

— Гадаю, і він саме це має на увазі, — промовив Менні до стелі. — Дідько.

Він крутнувся, рішуче підійшов і вмостився у кріслі.

— Ну, і як відчуття? — поцікавився я.

— Незле, — заплющивши очі, він відчував, як усе його тіло заглиблюється в сидіння. — Можна звикнути.

Біля дверей я озирнувся на його малість, укляклу в такенній великості.

— Ви все ще ненавидите мене? — запитав він, не розплющуючи очей.

— Атож, — відказав я. — А ви мене?

— Авжеж, — зронив він.

Я вийшов і зачинив за собою двері.

75

Я переходив вулицю, а Генрі ступав поруч, орієнтуючись на звук моєї ходи й вихиляси його валізи у моїй руці.

— Чи ж усе ми забрали, Генрі? — запитав я.

— Чи всеньке моє життя умістилося в одній валізі? Запевне!

На краю протилежного, від оселі, хідника ми обернулись.

Хтось десь вистрелив із невидимої та безгучної гармати. Половина будинку так і завалилася.

— Звучить так, ніби підірвали Венеційський пірс, — прокоментував Генрі.

— Атож.

— Звук — наче бурун об скелі розбився.

— Авжеж.

— А чи той день, як підривали рейки того великого червоного трамвая.

— Еге ж.

Завалилася й решта оселі.

— Ходімо, Генрі! — сказав я. — Ходімо додому.

— До дому, — сказав Сліпий Генрі й задоволено кивнув головою. — Чи ж я хоч коли мав дім? А звучить мило.

76

Поки прибули Генріні родичі, щоб забрати його до Нового Орлеана, я обійшов, останньою каруселлю, і Крамлі, й Роя, і Фріца, й Меґґі, й Констанс.

Того дня була у нас гучна музика, і пиво лилося рікою, а сліпий Генрі вчотирнадцяте розказував і на миґах показував, як він виявив ту порожню могилу, а Констанс, напівп’яна й напіводягнута, покусувала мені вухо, коли це навстіж розчахнулися двері мого невеличкого будинку.

Чийсь голос закричав:

— Я втрапила на ранній рейс! А транспорт — жах! І це ви всі тутечки! То я знаю вас, вас і вас.

На порозі стояла Пеґ і показувала на когось із нас пальцем.

— Але хто, — закричала вона, — ота напівгола жінка?!

Нехай усі уб’ють Констанс

Ця книжка написана з любов'ю до моєї доньки Александра, без допомоги якої третє тисячоліття могло ніколи не нагрянути, а також із пошаною і любов'ю до Сіда Стебела.[63]

Розділ перший

То було темне, буряне повечір’я.

Невже це єдиний притомний спосіб узяти за барки свого читача?

Хай там що, зараз не про те, адже згодом насунула грозова непроглядна ніч. Невпинно періщив дощ, наводнюючи околиці Венеції,[64] що у штаті Каліфорнія, а з опівночі блискавиці щодуху прорізали обриси неба. Злива ніяк не вщухала. Хляпало від присмерку аж до самісінького світанку. Надворі не видно було ні душі. Жодна істота не прошмигнула під проливнем. Тіні в бунгало виписувалися тремкими синюватими відблисками. Саме там чатували нічні погутькала, невтомно вичікуючи поганих, а то й цілком кепських вістей. Утім, щось таки снувало тією повіддю за десять миль на південь і десять миль на північ. То було не що інше, як сама Смерть. Звідти несло ще когось. Хтось прудко біг наввипередки зі Смертю, аби постукати у мої тонкі, мов папір, двері, що виходили на узбережжя океану.

Це спантеличило мене, що зігнувся у три погибелі над друкарською машинкою, так, ніби викопував могили. То був єдиний лік у час безсоння. Я тільки-но призвичаївся у цьому склепі, як раптом громовий удар метнувся від моїх дверей, якраз у розпалі бурі.

Я кинувся до дверей, розчахнув їх навстіж, і побачив там, ви тільки уявіть, Констанс Реттіґан, котру всі краще знали як просто Реттіґан.

Міріади спалахів блискавиць промчали небом, здавалося, надлуплюючи його з тріскотом грому. Все це скидалося на звичайнісіньке фотографування, коли поперемінно виринають темінь і світло, світло і темінь. І так десятки разів. Незрушним залишалося єдине — Реттіґан.

Сорокаліття звершень та поразок зійшлося в одній брунатній тюленячій плоті.

Золотава засмага, п’ять футів і два дюйми заввишки. Вона ненастанно тиняється врізнобіч — то прибреде сюди, то знову жене назад, відпливаючи далеко на присмерку і повертаючись удосвіта (принаймні так кажуть), аби виніжуватися на пляжі, коли заманеться, за милі перегукуючись із морськими істотами, а чи блаженствувати у басейні неподалік побережжя, тримаючи в руках по пляшці мартіні, голісінька від тім’я до п’ят, віддаючи себе в обійми сонцю. А то шасне у підвал до заниканого проектора кінотеатру, щоб