Читати книгу - "Трилогія смерті"

окинути оком свій силует, який позачасно мелькає на пополотнілій стелі разом з тінями Еріха фон Штрогейма,[65] Джека Ґілберта,[66] Рода Ларока.[67] Потім, залишивши по собі безмовний сміх, знову розчиняється у хвилях прибою, — рухома мішень, невловима ні Часом, ні Смертю.

Констанс.

Реттіґан.

— Господи, як ти тут опинився? — її побронзовілим обличчям, що з вигляду нагадувало лице дикунки, котилися сльози, перемішані з дощовими краплями.

— Господи, — проказав я, — а ти як?

— Дай відповідь на моє запитання!

— Меґґі вирушила на схід, на якусь педагогічну конференцію. Я ж із усіх сил намагаюся дописати черговий роман. Наше острівне помешкання простоює пусткою. Мій попередній господар сказав, що твої апартаменти вільні, тож можу перебратися сюди для того, аби писати і плавати. От я й осів тут. Заради Бога, Констанс, забігай усередину, а то промокнеш до останньої нитки.

— Я й так намокла. Відійди вбік!

Хай як дивно, після цієї фрази Констанс ані на крок не зрушила з місця. Мить-другу стояла, вкриваючись дрижаками, під спалахами розгонистої блискавки, яку наздоганяв грім.

Ураз мене осяйнула думка, що я спозираю жінку, яку знаю роками, здавалося, більше, ніж ціле життя, котра то пірнає у море, то виплигує з нього; жінку, чий образ виринав на стелі та стінах підвального кінотеатру, яка проминала, ніби пропливаючи на спині, життям фон Штрогейма та інших безголосих видив.

Незабаром ці картини змінилися. Вона стояла у дверях змаліла од зблисків і грюкотінь, схожа на дитинча; притискала до грудей чорну сумку, обхопивши себе обіруч, аби геть не змерзнути, її очі були затуманені якимось незвіданим жахом.

Я не йняв віри, що та сама Реттіґан, немеркнуча зірка кінематографа, навідалася сюди помежи ударів грому.

Врешті-решт я вкотре припросив:

— Заходь же, заходь!

Вона прошепотіла:

— Відійди убік!

А тоді наповзла на мене й одним п’янким поцілунком оповила мій язик, ніби морська іриска, й шугонула в глиб кімнати. Затим повернулася назад і легенько чмокнула мою щоку.

— Боженько, у цьому щось є… — мовила Констанс. — Проте зачекай, я налякана.

Обхопивши лікті, мокра як хлющ, вона розляглася на канапі. Довго не зволікаючи, я стягнув з неї сукню, а тоді закутав її у величезний рушник.

— Ти так поводишся з усіма своїми жінками? — спитала вона, цокаючи зубами.

— Тільки у темні грозові ночі.

— Меґґі ні про що не дізнається?

— Реттіґан, не ворушися, заради Бога.

— Тільки те й чую від чоловіків усе своє життя. Хоча рано чи пізно вони все одно встромляють кілок у моє серце.

— Чому ти зціпила зуби? Через те, що ледь не потонула у цьому проливні чи тому що перестрашилася?

— Навіть не знаю, — вона виснажено відхилилася назад. — Я чимдуж гнала сюди, хоча й близько подумати не могла, що ти тут. Відтоді, як ти покинув це місце, збігло чимало води, але, Ісусе, просто несила повірити, що ти знову тут. Порятуй мене!

— Скажи-но, заради Бога, від чого?

— Від смерті.

— Але, Констанс, ніхто не може вберегтися від неї.

— Не кажи більше такого. Я примчала сюди не для того, щоб помирати. О Боже правий, я тут заради того, аби жити вічно.

— Це нагадує молитву, Констанс, аж ніяк не реальність.

— Ти ж вічно житимеш. Твої книжки безсмертні!

— Років сорок, може, не більше.

— Ей, не розкидайся роками. Я б сама не відмовилася від кількох.

— Не відмовляйся краще від питва. Посидь у спокої.

Я приніс півплящини «Ґолд Дака».

— Боженько, а це що таке?

— Я на дух не переношу скотчу, а таке пиття саме для письменника. От спробуй.

— Фу, яка гидота, — вона зробила кілька ковтків і скорчила гримасу. — Хутчіш дай щось інше.

У нашій крихітній ванній я відкопав невеличку флягу з горілкою, прибережену для тих часів, коли ніч здається безкінечною. Констанс вихопила її з моїх рук, викрикуючи:

— Йди до мамці!

Вона залпом почала дудлити алкоголь.

— Повільніше, Констанс!

— Тебе не вганяє у страх моя смерть!

Вона зробила ще три останні ковтки та зі заплющеними очима вручила мені флягу.

— Бог милосердний.

Промовивши це, відразу ж звалилася на подушки.

— Не хочеш послухати, яка чортівня гнала мене з побережжя?

— Не квапся, — я приклав пляшку «Ґолд Дака» до своїх уст і надпив трохи. — Починай.

— Що ж, — сказала вона, — це була Смерть.

Розділ другий

Мені забаглося більше алкоголю, проте на дні фляги не зосталось ані краплі горілки. Дилькочучи, я увімкнув у залі невеличкий газовий обігрівач, затим обнишпорив кухню і таки знайшов пляшку «Ріпплу».

— Хай тобі грець! — скрикнула Реттіґан. — Це нагадує тонік для волосся! — втім, вона далі цмулила питво і пересмикувалася від холоду. — То на чому я завершила?

— На тому, як ти щодуху мчала.

— Авжеж, проте я ще й розповіла, від кого дала драпака.

Парадні двері заторохкотіли від напору вітру.

Я схопив її за руку, і тримав доти, доки не вгавав стукіт.

Опісля Констанс підібрала свою чорну сумочку, витягла звідти куцу книжку і тремтливим порухом простягла її мені.

— Тут.

Я провів очима: «Телефонний довідник Лос-Анджелеса, 1900».

— Боже милостивий! — прошамотів.

— Скажи, з якого дива я це притарабанила? — запитала вона.

Я прогортав довідник від А до Є, Ж, потім зупинився на М, далі на О, згодом на статтях про ТБ і так до самого кінця, глипаючи на імена, імена із забутого року, імена, Мати Божа, імена.

— Це треба як слід обміркувати, — сказала Констанс.

Я розпочав з А — Александр, Альберт, потім зіскочив на Вільям. Перейшов до Б — Берроуз, В —…

— Яка халепа! — прошептів. — Це ж тисяча дев’ятсотий рік, а за вікном тисяча дев’ятсот шістдесятий.

Втупивши погляд у Констанс, помітив, як з-під її немеркнучої літньої засмаги проступала блідість.

— Ці люди… Майже усі вони давно у кращому світі за видноколом вічності.

Я знову зосередився на іменах.

А більшість номерів не варті виїденого яйця. Телефонувати комусь — гибле діло. Це не що інше, як…

— Що?

— Книга мертвих.

— В «яблучко».

— Книга мертвих, — проказав я. — Єгиптянська. Тільки-но з гробниці.

— Твоя правда, — сказала Констанс і примовкла.

— Невже хтось надіслав її тобі? — запитав я. — До речі, записки там часом не було?

— Не мало там бути ніякої записки, ти про що?

Я прогорнув ще кілька сторінок.

— Ні про що. Просто, оскільки практично усі, хто є в довіднику, покійники, то з того випливає, що…

— Що незабаром я теж порину в царство тиші.

— Гадаєш, що твоє ім’я буде останнім на сторінках померлих?

— Ага, — сказала Констанс.

Мене проймали дрижаки, тож вирішив підкрутити обігрівач.

— Яка мерзенна річ!

— Справді мерзенна.

— Телефонні книги… —