Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

тепер уже не потрапить до Неаполя так, як вони планували… Ґвен, яка годину чи дві тому сказала йому чистим, солодким англійським голосом: Так склалося, що я кохаю тебе… Ґвен, яку він кохав у відповідь, незважаючи на свою натуру, та й чому не змиритися з цим?..

Зі скорботою та муками він уявив її — поранену, непритомну та з його дитиною, дитиною, якої, він наполягав, треба позбутися, наче небажаного сміття… Вона відповіла із запалом: Я все чекала, коли ти нарешті до цього дійдеш… Пізніше стривожилася. Це подарунок… щось гарне і дивовижне. А тоді раптом, у такій ситуації, як у нас, тобі доводиться прийняти факт, що все потрібно завершити, викинути те, що тобі дали.

Але все-таки після його переконань вона здалася. Ну, думаю, що зрештою я вчиню розсудливо. Зроблю аборт.

Тепер аборту не буде. У лікарнях, до яких потрапить Ґвен, цього не дозволять, тільки у разі, якщо вибір стоятиме між життям матері та ненародженої дитини. Зі слів лікаря Компаньйо, такий варіант здається малоймовірним; а потім уже буде надто пізно.

Тому, якщо Ґвен одужає, — дитина народиться. Вернон Демерест не був певен, що він від цього відчуває — чи то полегшення, чи то жаль.

Він, проте, згадав ще дещо, що говорила Ґвен. Різниця між тобою і мною в тому, що ти вже маєш дитину… що б не сталося, завжди є хтось, десь, якась людина, копія тебе.

Вона говорила про дитину, якої він ніколи не знав, навіть імені; дівчинка, народжена у невизначеності Триетапної програми вагітності «Транс Америки», яка зникла з поля зору одразу ж і назавжди. Сьогодні, під допитом, Демерест визнав, що інколи думає про неї. Він тільки не визнав, що думає і згадує частіше, ніж йому того хотілося б.

Його невідомій дочці було одинадцять років; Демерест знав, коли у неї день народження, хоча намагався забути про це, але завжди згадував, щороку бажаючи одного й того ж: щоб він міг зробити хоч щось — щось простеньке, надіслати листівку абощо… Припускав, що все тому, що вони з Сарою ніколи не мали дітей (хоча обоє хотіли), з якими можна було б відсвяткувати день народження… Також він інколи ставив запитання, на які знав, що ніколи не буде відповідей: Де його донька? Яка вона? Чи щаслива? Інколи він спостерігав за дітьми на вулицях; якщо вік підходив, то замислювався, чи є хоч найменша ймовірність… а тоді картав себе за дурість. Час від часу його не покидала думка, що до його доньки можуть погано ставитися, чи що їй потрібна допомога, а він не знає, яка і як її надати… Від цього інстинктивного нагадування руки Вернона Демереста міцніше стиснули штурвальну колонку.

Демерест уперше усвідомив: він не зможе пережити такої невизначеності ще раз. Його природа вимагала чіт­кості. Він міг та збирався зважитися на аборт, бо це ви­рішальне, остаточне рішення; і навіть те, що перед тим сказав Енсон Гарріс, не змінило його думки. Так, він, можливо, сумніватиметься чи навіть журитиметься опісля. Але так він знатиме.

Радіогучномовець над головою несподівано урвав його думки:

— «Транс-Америка-Два», я «Клівленд-центр». Ліворуч курс два-нуль-п’ять. За готовністю починайте зниження до шести тисяч. Повідомте, коли покинете десять.

Рука Демереста потягнула всі чотири важелі керування двигунами, щоби почати скидати висоту. Він перемкнув індикатор траєкторії польоту, почав поворот.

— Я «Транс-Америка-Два», повертаю на курс два-­нуль-п’ять, — повідомив Енсон Гарріс Клівленд. — Поки­даємо десять тисяч.

Зі зниженням посилився бафтинг, але з кожною хвилиною вони ставали щораз ближче до пункту призначення та надії на порятунок. Вони також наближалися до крайньої точки авіатраси, в будь-яку мить Клівленд передасть радіо­локаційне керування центру в Чикаґо. Після цього буде ще пів години польоту перед зоною заходження на посадку аеропорту Лінкольна.

Гарріс тихо промовив:

— Верноне, думаю, ти знаєш, як мені шкода Ґвен. — Він завагався. — Що б там між вами не було — це не моя справа, але що я міг би зробити як друг…

— Нічого, — сказав Демерест. Він не мав наміру скидати тягар перед Енсоном Гаррісом, компетентним пілотом, який все одно, в очах Демереста, поводиться як стара баба.

Демерест тепер шкодував, що кілька хвилин тому стільки розкрив, але тоді емоції взяли гору — що траплялося рідко. Тепер він сердито насупився, ніби щитом закривши особисті почуття.

— Перетинаємо вісім тисяч футів, — сказав Енсон Гарріс центрові керування повітряним рухом.

Демерест продовжував рівно спускати літак по курсу. Погляд обводив льотні прилади з постійною послідовністю.

Він пригадав дещо про дитину — свою дитину, — яка народилася одинадцять років тому. За чотири тижні до народження він сперечався сам із собою, чи варто зізнаватися у зраді перед Сарою, запропонувати, щоб вони вдочерили цю дитину. Зрештою йому не вистачило сміливості. Він боявся шоку, з яким могла відреагувати його дружина; боявся, що Сара ніколи не прийме цю дитину, чия присутність постійно викликатиме відчуття ганьби.

А після цього, коли вже було надто пізно, він усвідомив, що вчинив із Сарою нечесно. Звісно, вона була б шокована та ображена, так само як буде шокованою й ображеною зараз, якщо дізнається про Ґвен. Але потім, за якийсь час, вміння Сари знаходити сили й розв’язувати проблеми візьме гору. Незважаючи на весь Сарин спокій і те, що Демерест вважав твердолобістю, попри її буржуазну міщанську діяльність — керлінг-клуб та аматорський розпис олійними фарбами, — у його дружині крилося міцне ядро розуму. Він припускав, що це єдина причина, чому вони досі одруже­ні; чому навіть зараз він не може подумати про розлучення.

Сара щось придумала б. Вона б змусила його якийсь час покорчитись і постраждати, можливо, навіть довго. Але вона би погодилася на вдочеріння, і від цього дитина зовсім не страждала б. Сара би про це подбала; саме така вона людина. Він подумав: якби ж…