Читати книгу - "Гра престолів"

стискала меч, а після другого він упав навколішки, розрубаний від плеча до грудини.

Навколо Неда помирали його вояки, і тут Мізинчик вихопив з Недових піхов кинджал і приставив йому до горла. На вустах його заграла винувата посмішка.

— Я ж попереджав вас, що мені не можна довіряти, правда ж?

Арія

— Згори,— гукнув Сиріо Форел, замахуючись, щоб ударити Арію по голові. Дерев’яні мечі стукнулися — Арія відбила удар.

— Ліворуч,— крикнув він і зі свистом махнув клинком. Її меч метнувся навперейми. Зачувши стук дерева об дерево, Сиріо цокнув язиком.

«Праворуч», казав він, «знизу», «ліворуч», і знов «ліворуч», швидше й швидше, нападаючи. Арія відступала, відбиваючи всі удари.

— Спереду,— попередив він, а коли кинувся на неї, вона відступила вбік і відбила його клинок, а тоді рубонула його мечем по плечу. Вона майже його торкнулася, майже — вона була так близько від цілі, що аж усміхнулася. На очі їй впало мокре від поту пасмо волосся. Зворотом долоні вона відкинула його з чола.

— Ліворуч,— співав Сиріо.— Знизу.

Його меч миготів перед очима, й у малій залі відлунювало «клац-клац-клац».

— Ліворуч. Ліворуч. Згори. Ліворуч. Праворуч. Ліворуч. Знизу. Ліворуч!

Дерев’яне лезо врізалося їй у груди — вжалило зненацька, й особливо боляче було через те, що удар був не з того боку.

— Ай! — скрикнула Арія. Коли прийде час лягати в ліжко, десь уже в морі, в неї буде свіженький синець. «Синець — це урок,— сказала вона собі,— а з кожним уроком ти чомусь учишся».

Сиріо відступив.

— Ти мертва.

Арія скривилася.

— Ви обманули,— гаряче заговорила вона.— Сказали — ліворуч, а ударили справа!

— Атож. І ти зараз мертва.

— Але ж ви збрехали!

— Слова збрехали. Але рука й очі казали тобі: праворуч, а ти не бачила.

— Я бачила,— заперечила Арія,— я дивилася на вас весь час.

— Дивитися й бачити — не одне й те саме, мертва дівчинко. Водяний танцюрист бачить. Опускай меча, час слухати.

Вона рушила за ним до стіни, де він усівся на лавку.

— Сиріо Форел був першим мечником володаря моря з Браавоса, і знаєш, як це сталося?

— Ви були найвправнішим мечником у місті.

— Атож, але чому? Інші вояки були дужчі, прудкіші, молодші, то чому Сиріо був найкращим? Зараз я тобі розповім,— він легенько торкнувся мізинцем повіки.— Головне — це бачити, по-справжньому бачити.

Слухай мене. Кораблі Браавоса пливуть у далекі краї, куди тільки вітер долітає, у землі дивні й чарівні, а коли повертаються, капітани привозять чудернацьких тварин у звіринець володаря моря. Таких звірів ти ніколи не бачила — смугастих коней, великих плямистих істот з довгими, як диби, носами, волохатих мишесвинок завбільшки з корів, жалючих мантикор, тигрів, які носять своїх тигренят у сумках, жахливих ходячих ящірок з кігтями гострими, як коси. Сиріо Форел багато чого бачив.

Того дня, про який я кажу, перший меч мало не помер, і володар моря послав по мене. Багато бравів приходило до нього, і всіх він відіслав геть, і ніхто не міг сказати чому. Коли я з’явився йому на очі, він сидів, а на колінах у нього лежав товстий рудий кіт. Він сказав, що тварину йому привіз один з його капітанів з острова ген за обрієм, де сходить сонце. «Бачив ти таку, як вона?» — запитав він мене.

І я відповів йому: «Щоночі в завулках Браавоса я бачу тисячі таких, як він». І володар моря засміявся, і того дня мене призначили першим мечем.

— Не розумію,— скривилася Арія.

Сиріо цокнув язиком.

— То був звичайний кіт, нічого особливого. Інші очікували побачити чудернацького звіра, тому й бачили його в цьому коті. Казали: який він великий! Але він був не більший за інших котів, просто тлустий від ледарювання, бо ж володар моря годував його з власного столу. А ще казали: які цікаві маленькі вушка. Але вуха йому повідгризали в котячих бійках. І ясно було, що це кіт, але володар моря сказав на нього «вона», тож усі так і вважали. Ти слухаєш?

Арія поміркувала.

— Ви побачили те, що було насправді перед вашими очима.

— Атож. Потрібно просто розплющити очі. Серце бреше, голова грає з нами жарти, але очі бачать правду. Бач очима. Чуй вухами. Куштуй ротом. Нюхай носом. Відчувай шкірою. А тоді вже приходить думка, опісля, а з нею і знання правди.

— Атож,— широко всміхнулася Арія.

Сиріо Форел дозволив собі всміхнутися.

— Думаю, коли ми досягнемо отого твого Вічнозиму, буде вже час укласти тобі в руку оту твою голку.

— Так! — радо вигукнула Арія.— Чекайте, от я покажу Джонові...

Позаду неї з гуркотом розчахнулися великі дерев’яні двері до малої зали. Арія рвучко розвернулася.

В арці дверей стояв лицар королівської варти, а позаду нього вишикувалося п’ятеро гвардійців Ланістерів. Він був при повному озброєнні, але забороло на шоломі було підняте. Арія пам’ятала його очі з навислими повіками й вуса кольору іржі: це був Мірин Трант, він приїжджав у Вічнозим разом з королем. Червоні плащі мали кольчуги поверх дублених шкір, а на голові — сталеві шапки з левом на гербі.

— Аріє Старк,— промовив лицар,— ходи з нами, дитино.

Арія невпевнено закусила губу.

— Що вам потрібно?

— Батько хоче тебе бачити.

Арія зробила крок уперед, але Сиріо Форел притримав її за руку.

— І чому це лорд Едард посилає гвардійців Ланістерів замість власних? Дуже цікаво.

— Не забувайте, де ваше місце, учителю танців,— сказав сер Мірин.— Це не ваша справа.

— Батько не послав би вас,— мовила Арія. І підхопила свій дерев’яний меч. Ланістери зареготали.

— Опусти паличку, дівчинко,— сказав сер Мірин.— Я побратим королівської варти — Білих мечів.

— Так само, як був Царевбивця, коли вбив старого короля,— мовила Арія.— Я не маю з вами іти, якщо не хочу.

Серу Мірину урвався терпець.

— Взяти її,— кинув він гвардійцям. І опустив забороло на шоломі.

Троє гвардійців рушили вперед, і з кожним кроком їхні кольчуги тихо брязкали. Знагла Арія злякалася. «Страх ранить глибше за меч»,— сказала вона собі, щоб стишити калатання серця.

Сиріо Форел заступив її собою, легенько постукуючи дерев’яним мечем по чоботу.

— Ви зупинитеся отут. Ви люди чи собаки, що погрожуєте дитині?

— З дороги, старий,— сказав один із