Читати книгу - "Гра престолів"

Палиця Сиріо, свиснувши, дзвінко вдарила його по шолому.

— Я Сиріо Форел, і ти розмовлятимеш зі мною з повагою.

— Голомозий гад,— гвардієць вихопив меча. Палиця знову метнулася — так швидко, що ніхто й не встиг помітити. До Арії долинув гучний стукіт — і меч заторохтів по підлозі.— Рука! — вискнув гвардієць, тулячи до грудей зламані пальці.

— Як на учителя танців, ти надто меткий,— зронив сер Мірин.

— Як на лицаря, ти надто неповороткий,— відповів Сиріо.

— Убийте браавосянина та приведіть мені дівчину,— звелів лицар у білих обладунках.

Четверо гвардійців Ланістерів витягли мечі з піхов. П’ятий, з поламаними пальцями, сплюнув і лівою рукою дістав кинджал.

Сиріо Форел цокнув язиком, плавно стаючи в стійку водяного танцюриста, тільки одним боком повертаючись до ворога.

— Аріє, дитино,— гукнув він, не озираючись і не спускаючи очей з Ланістерів,— на сьогодні урок закінчено. Тобі ліпше поквапитися. Біжи до батька.

Арії не хотілося залишати його, але вона добре вивчила, що його слід слухатися. «Прудка як олень»,— прошепотіла вона.

— Атож,— мовив Сиріо Форел, коли Ланістери наблизилися.

Арія відступила, міцно стискаючи в руці свій дерев’яний меч. Спостерігаючи зараз за Сиріо, вона збагнула, що, б’ючись із нею, він тільки грався. До нього з трьох боків підступили червоні плащі з крицею в руках. Груди й руки їм захищали кольчуги, а в штани спереду вшиті були сталеві пластини, тільки ноги лишалися в самих дублених шкірах. Мечі вони тримали голими долонями, а сталеві шапки, хай і мали наносники, були без заборол.

Сиріо не чекав, поки вони наблизяться, а натомість крутнувся ліворуч. Арія в житті не бачила, щоб людина так швидко рухалася. Один меч він відбив своєю палицею, а від другого ухилився. Втративши рівновагу, другий гвардієць налетів на першого. Сиріо штовхнув його чоботом, і обидва червоні плащі полетіли на землю. На водяного танцюриста стрибнув третій, націлившись у голову. Пірнувши під клинок, Сиріо завдав удару знизу вгору. Заверещавши, гвардієць упав, а з дірки, де колись було його ліве око, линула кров.

Двоє, які впали, вже піднімалися. Буцнувши одного ногою в обличчя, Сиріо зірвав з його голови сталеву шапку. На нього кинувся гвардієць з кинджалом. Сиріо відбив удар шоломом, а тоді палицею розбив йому колінну чашечку. Останній червоний плащ гучно вилаявся й кинувся вперед, обіруч опускаючи меч. Сиріо перекотився праворуч, і удар прийшовся просто на шию вояка, який залишився без шолома й зараз намагався звестися навколішки. Довгий меч пробив кольчугу, дублені шкіри й м’ясо. Чоловік навколішках вереснув. Поки убивця не вивільнив свій меч, Сиріо різко ударив його в борлак. Хапнувши ротом повітря, гвардієць позадкував, тримаючись за горло, а обличчя його почорніло.

Поки Арія добігла до дверей, які вели на кухню, на підлозі вже лежало п’ятеро — хто мертвий, хто помирав. Мірин Трант вилаявся.

— Кляті телепні,— кинув він, витягаючи з піхов довгого меча.

Сиріо Форел знову став у стійку й цокнув язиком.

— Аріє, дитинко,— гукнув він, не дивлячись,— бігом.

«Бач очима»,— казав він. І вона побачила: лицар у білих обладунках з голови до п’ят, ноги, шия й руки закуті в метал, очі ховаються за високим білим шоломом, у руці жахлива криця. А проти нього Сиріо в шкіряній безрукавці, з дерев’яним мечем у руці.

— Сиріо, тікайте! — заверещала вона.

— Перший меч Браавоса не тікає,— проспівав він, а сер Мірин у цей час кинувся на нього. Сиріо танцюючи відхилився; палиця миготіла в його руці. В одну мить він обсипав лицаря ударами — поцілив у скроню, в лікоть, у горло, і від стукотіння дерева об шолом, латну рукавицю, латний комір метал гугонів. Арія закам’яніла. Сер Мірин наближався, Сиріо відступав. Він відбив перший удар, ухилився від другого, змінив траєкторію третього.

Але четвертий удар розтяв його палицю навпіл, розтрощивши дерево й розбивши свинцеву серцевину.

Схлипуючи, Арія розвернулася й побігла.

Сліпа від паніки, вона промчала крізь кухню й комору, прослизаючи між кухарів і кухарчуків. На дорозі їй стала помічниця пекаря, тримаючи в руках дерев’яну тацю. Арія збила її з ніг, і по підлозі покотилися ароматні свіжовипечені хлібини. Огинаючи дебелого різника, що застиг, роззявивши рота, з різницьким ножем у руках і по лікоть у крові, вона почула позаду крики.

В голові в неї пролетіло все, чого вчив її Сиріо Форел. «Прудка як олень. Тиха як тінь. Страх ранить глибше за меч. Швидка як змія. Спокійна як стояча вода. Страх ранить глибше за меч. Дужа як ведмідь. Люта як росомаха. Страх ранить глибше за меч. Людина, яка боїться поразки, вже програла. Страх ранить глибше за меч. Страх ранить глибше за меч. Страх ранить глибше за меч». Руків’я дерев’яного меча було слизьке від поту, і коли Арія досягла баштових сходів, вона геть засапалася. На мить вона застигла. Вгору чи вниз? Нагору — це до критого переходу, який з’єднує малий двір з Вежею правиці, але саме цього, безперечно, від неї й очікуватимуть. «Ніколи не чини очікувано»,— сказав якось Сиріо. Арія кинулася вниз, по колу, по колу, перестрибуючи по дві-три сходинки за раз. Випірнула вона у схожому на печеру підвалі зі склепінчастою стелею, на двадцять футів угору заставленому по периметру діжками з елем. Світло пробивалось у вузькі похилі вікна високо в мурах.

Підвал завів у глухий кут. Вийти з нього можна було тільки тим самим шляхом, що й потрапити сюди. Арія не наважувалася рушити сходами вгору, але й лишатися тут не могла також. Вона мала розшукати батька й розповісти йому, що сталося. Батько захистить її.

Застромивши дерев’яний меч собі за пояс, Арія полізла нагору, перестрибуючи з діжки на діжку, поки не досягла вікна. Ухопившись за камінь обіруч, вона підважилася. Мур був три фути завтовшки, а вікно схоже на тунель з похилою стелею. Арія, звиваючись, поповзла до світла. Досягнувши рівня землі, вона визирнула у двір Вежі правиці.

Масивні дерев’яні двері висіли на завісах побиті й потрощені, наче їх рубали сокирою. На сходах долілиць розкинувся вояк у пожмаканому плащі, кольчуга на спині вся просякла кров’ю. Плащ на мертвому був сірий, з білою атласною облямівкою, зненацька нажахано усвідомила Арія. Вона не могла сказати, хто це.

— Ні,— прошепотіла вона. Що відбувається? Де батько? Чому по неї прийшли червоні плащі? Вона пригадала, що казав жовтобородий того дня, коли Арія натрапила в підземеллі на чудовиськ: «Якщо міг померти один правиця, чому не може і другий?»