Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

намагався витягти унітаз із купи каміння і будівельного розчину.

– Рухайся, ти, пес вошивий! – зашипів на нього капо і дав копняка під коліно.

7105 впав і вчепився руками за покришку унітаза. Усі в’язні краєм ока спостерігали за капо. Наближався есесівець, який щойно говорив з господинею собаки. Він підійшов до капо ззаду і копнув його чоботом.

– Дай йому спокій! Він не винен. Піди ліпше пса вкуси, почваро!

Капо здивовано обернувся. Лють зникла з його обличчя і змінилася запопадливою міною.

– Так точно! Я лише хотів…

– Пішов!

Капо отримав наступний удар у живіт, насилу виструнчився і поспішив зникнути. Есесівець повагом рушив назад.

– Ти це бачив? – прошепотів Левінські до Вернера.

– Знамення й диво. Хоча, можливо, він зробив це через цивільних.

В’язні продовжували крадькома стежити за іншим боком вулиці, а звідти стежили за ними. Їх розділяло лише кілька метрів, та відстань була більшою, ніж навіть якби вони жили в різних частинах світу. Більшість в’язнів із часів свого затримання вперше так близько бачили місто, людей та їхні буденні заняття. Служниця у блакитній сукні в білий горошок мила в якійсь квартирі вцілілі вікна. Вона закачала рукави і співала. За іншим вікном стояла стара сива жінка. Сонце падало на її обличчя, відкриті штори й картини на стінах. На розі вулиці була аптека. Перед дверима позіхав аптекар. Якась жінка, вбрана в леопардове хутро, йшла вулицею. На ній були зелені черевики і рукавиці. СС на розі її пропустили. Вона була молода, вправно й легко дріботіла по купах уламків на хіднику. Багато в’язнів роками не бачили жінок. Помітили її всі, але ніхто не дивився услід, ніхто, крім Левінські.

– Дивись! – прошепотів до нього Вернер. – Допоможи отут. – Він показав на тканину, яка виднілася під руїною. – Там хтось лежить.

Вони заходилися розбирати завал. З-під уламків з’явилося цілком понівечене обличчя із закривавленою бородою. Поруч була рука, мабуть, у момент падіння споруди чоловік підняв її, аби захистити голову. Есесівці на протилежному боці вулиці вигукували тендітній постаті в леопардовому хутрі підбадьорливі жарти. Вона всміхалася й кокетувала.

Раптом завили сирени.

Аптекар на розі зник у своєму приміщенні. Жінка в леопардовій шубі заклякла, а тоді побігла назад. Перечепилася за купу сміття і впала, її панчохи подерлися, а зелені рукавички побіліли від вапна. В’язні випростались від роботи.

– Стояти на місцях! Хто рушиться, буде застрелений!

Наближалися есесівці, які блокували виходи з вулиці.

– Усім зібратися! Формувати групи! Марш!

В’язні не знали, яку команду виконувати. Вже пролунало кілька пострілів. Есесівці з усіх кутків урешті збилися в одну купу. Шарфюрери радилися, що їм робити. Це була лише попереджувальна тривога, але всі щомиті неспокійно здіймали очі вгору. Здавалося, безхмарне небо стало яснішим і водночас похмурішим.

Інший бік вулиці ожив. Люди, яких раніше не було видно, виходили з будинків. Діти кричали. Вусатий торговець колоніальними товарами блискав лютими поглядами зі своєї крамниці і, наче груба личинка, повз через руїни. Жінка в картатій шалі обережно, на витягнутій руці несла клітку з папугою. Сива пані зникла. Служниця із високо задертими спідницями вибігла з дверей. Очі Левінські стежили за нею. Між чорними панчохами і напнутими блакитними трусами біло мерехтіли її ноги. За нею, мов коза, по камінню дряпалася худюща стара діва. Раптом стало все навпаки: мирний спокій на боці свободи зненацька зник; перелякані люди вибігали з квартир і, рятуючи своє життя, ховалися в укриття. На протилежному боці, перед зруйнованими будинками, спокійно і мовчки стояли в’язні й дивилися на тих, хто рятувався втечею.

Це помітив один зі шарфюрерів.

– Усі кругом! – скомандував він.

Тепер в’язні дивилися на руїни. Розвалені будинки осявало яскраве сонце. В одному з розбомблених домів був розчищений прохід у підвал. Виднілися східці, вхідні двері, темний коридор, а в темряві – смуга світла з-під дверей, вихід із протилежного боку будинку.

Шарфюрери не знали, що робити, вони не могли вирішити, куди подіти в’язнів. Вести їх в укриття ніхто й не думав, усі підвали були і без них переповнені цивільними. Але й самі залишатися на вулиці есесівці не хотіли. Кілька з них оглядали сусідні будинки і таки знайшли бетонований підвал.

Тон сирени змінився. Есесівці побігли в укриття, на вулиці зосталися лише двоє вартових коло входу в будинок і по двоє на виходах з вулиці.

– Капо, старші, стежити, аби ніхто не ворушився! Хто зійде з місця – буде застрелений!

Обличчя в’язнів напружились. Вони дивилися на мури перед собою й чекали. Лягти на землю наказу не було, так вартові їх ліпше бачили. Збиті в купу, оточені капо і старшими, вони заціпеніло стояли. А між ними бігала лягава, вона вирвалась і шукала 7105. Щойно знайшла, почала застрибувати на нього, намагаючись лизнути в обличчя.

На мить шум стих. Несподівану тишу, цей вакуум, що рвав усі нерви, раптом розрізали звуки фортеп’яно. Голосні й чисті, вони лише короткий час чулися чітко, але Вернер, який увесь обернувся на слух, таки впізнав, що грали «Хор в’язнів» із Фіделіо. Це було не радіо – під час повітряних тривог музику не транслювали. Це міг бути грамофон, який забули вимкнути, або хтось із відчиненими вікнами грав на фортеп’яно.

Знову зашуміло. Вернер сконцентрувався на кількох почутих акордах. Він стиснув зуби і намагався продовжити їх в уяві. Не хотів думати про бомби і смерть. Якщо йому вдасться знайти мелодію, він буде врятований. Заплющив очі й вів у голові тяжку роботу. Тепер помирати він не смів. Не в такий безглуздий спосіб. Навіть думати про це не хотів. Треба знайти мелодію, мелодію звільнених в’язнів. Він стиснув кулаки і намагався почути наступні акорди фортеп’яно, але вони втопилися у металічному торохкотінні страху.

Місто здригнулося від перших вибухів. Бомби падали з пронизливим звуком, який вплітався у гул сирен. Земля тремтіла. Зі стіни повільно відвалився шматок карниза. Декілька в’язнів кинулися на землю. Надбігли старші:

– Встати! Встати!

Їхніх голосів не було чути. Вони смикали людей. Ґольдштайн бачив, як в одного з в’язнів, які попадали на землю, тріснув череп і потекла кров. Чоловік поруч із ним вхопився за живіт і впав. Це були не осколки бомб, це були есесівці, вони стріляли. Пострілів не було чути.

– Підвал! – крізь шум прокричав Ґольдштайн Вернерові. – Там є підвал! Вони за нами не гнатимуться!

В’язні дивилися на вхід – він наче збільшився. Темрява в ньому була холодним порятунком. Чорний вихор, якому, здавалося, майже неможливо опиратися. В’язні, мов загіпнотизовані, уп’ялися туди очима. Їхні ряди вагалися. Вернер вхопив Ґольдштайна.