Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

Ерагон, він не чув більше нічого. І тільки-но він хотів вимовити закляття, щоб посилити гостроту слуху, — пролунав глухий стук, супроводжуваний якимось клацанням.

Потім іще один… Іще…

Нарешті Ерагон зрозумів, що то за звуки — так іде по камінню дракон. Мурашки поповзли Ерагонові по спині: яким же повинен бути той дракон, щоб його кроки лунали аж так далеко!

«Шруйкан», — подумав Вершник, і всередині нього все похололо від страху.

Тим часом по всьому табору сурмили тривогу. Люди, гноми й ургали прокидались і запалювали смолоскипи.

Невдовзі з намету в супроводі своєї няньки-опікунки Грети швидко вийшла Елва. Дівчинка вже встигла одягнути коротку червону туніку, поверх якої накинула невеличку кольчугу.

Якраз у цей момент кроки в Урубейні затихли. Темне тіло дракона закрило значну частину ліхтарів і сторожових вогнів міста.

«Який же він величезний! — приголомшено подумав Ерагон. — Більший за Глаедра, це точно… Невже він такий, як Белгабед?»

Аж раптом чорний дракон стрибнув угору, за межі міста, і розпростав свої гігантські крила. Вони були схожі на напнуту свіжим вітром сотню вітрил. Коли він зробив ними помах, повітря струснулось, немов від удару грому, а по всіх навколишніх селах загавкали собаки й закукурікали півні.

Ерагон припав до землі — так миша ховається від орла.

Елва смикнула Вершника за край куртки.

— Треба йти, — спокійно сказала вона.

— Чекай, — шепнув Ерагон. — Не зараз.

Зірки зникали на небі там, де Шруйкан описував кола, піднімаючись все вище й вище. За його обрисами Ерагон пробував бодай приблизно визначити розмір дракона, але ніч була надто темна, а відстань надто велика для того, щоб це зробити. Але, в усякому разі, Шруйкан був неймовірно великий. За сто років життя дракон не міг вирости такий сам — мабуть, Галбагорікс якось прискорював його зростання, так, як це він зробив і з Торнаком.

Вершник дивився на тінь Шруйкана, яка повільно рухалася вгорі, і молив бога про те, щоб Галбаторікса не було з драконом, а якщо вже король там, то щоб він не здумав перевіряти розум тих, хто внизу. Інакше він неодмінно виявить…

— Елдунарі,— видихнула Елва. — Ось що ти ховаєш!

— Елдунарі? — з подивом запитала нянька-опікунка дівчинки. — А що воно таке?

Елва вже відкрила рот, щоб відповісти, та Ерагон затис його рукою.

— Цить! — шикнув Ерагон. — Не тут… Не зараз!..

Елва кивнула, і Вершник прибрав руку.

І в цю саму мить струмінь вогню, завширшки з річку Анора, пройшов дугою по небу. Шруйкан мотляв головою туди-сюди, розсипаючи потік сліпучого полум’я над табором варденів та прилеглими полями. Ніч сповнили звуки, схожі на гуркіт водоспаду. Нестерпний жар війнув в обличчя Ерагона. А потім полум’я враз випарувалось, як імла на сонці, залишивши по собі рухомий слід і димний їдучий сморід.

Велетенський дракон повернув назад, іще раз змахнув крилами, стрясаючи повітря, і чорною розпростаною масою полетів назад у місто, щоб зникнути за високими будівлями. Почулися кроки, брязкіт ланцюгів, і, нарешті, все знову стихло.

Ерагон полегшено зітхнув, спробував ковтнути слину й не зміг. Серце Вершника калатало так, що було аж боляче.

«І ми повинні вбити… ось це?!» — подумав він, похоловши від страху.

— А чому він напав? — спитала Елва тоненьким переляканим голоском.

— Щоб вселити в нас страх, — похмуро відповів Ерагон. — А може, хоче збити з пантелику.

Подумки Вершник знайшов Джормандера й наказав йому перевірити, чи всі вартові залишилися на своїх постах. Треба було подвоїти охорону до кінця ночі.

— Ти відчувала щось від Шруйкана? — спитав він Елву за якусь мить.

Дівчинка здригнулась.

— Біль. Дуже сильний біль. А ще гнів… Якби його воля, він убивав би кожну живу істоту й спалював би дощенту кожну билинку… Він божевільний.

— І до нього не можна достукатись?

— Ні, припинити його страждання — це єдине, що можна для нього зробити.

Ерагонові стало боляче. Він чомусь завжди думав, що вони зможуть урятувати Шруйкана від Галбаторікса.

— Нам треба йти, — пригнічено сказав Вершник. — Ти готова?

— Мені пора, — зиркнула Елва на Грету.

— Куди це ти? — розхвилювалась опікунка.

Елва шепнула їй кілька слів, і жінка трохи заспокоїлась — здатність малої зазирати в чужі серця не переставала дивувати, а водночас тривожити Ерагона.

Утім Грета дала свою згоду аж після того, як Вершник заховав і себе, і Елву від її погляду. Треба було рушати вбік пагорба, де на них уже чекала Сапфіра.

ЧЕРЕЗ СТІНУ ПРЯМО В ЧЕРЕВО

— Тобі конче треба це робити? — спитала Елва.

У цей час Ерагон якраз оглядав стремена на сідлі Сапфіри. Вершник на мить зупинився й глянув у той бік, де на траві, схрестивши ноги, сиділа дівчинка й перебирала пальцями лусочки на своїй кольчузі.

— Що? — не зрозумів він.

Вона торкнулася до губ маленьким гостреньким нігтиком.

— Твій рот постійно щось жує… Це мене дратує,— за мить сказала Елва й додала: — А ще викликає огиду…

Тільки тепер Ерагон помітив, що нервово покусує внутрішню поверхню правої щоки — на ній уже навіть з’явилося кілька кровоточивих ранок.

— Вибач, — мовив він і швиденько проказав закляття, щоб зцілити щоку.

Цілу ніч Вершник намагався не думати ані про те, що насувалося, ані про те, що вже відбулося.

Він пробував думати тільки про те, що є: ось дотик свіжого повітря до руки, ось відчуття землі під собою, ось спокійний подих і повільне биття серця… Так, як було колись у дитинстві.

Однак невдовзі на сході зійшла зоря Айдайль. Отже, скоро світанок — пора готуватися до битви. Ерагон перевірив кожну деталь свого спорядження, відрегулював усі ремінці на сідлі, так, щоб Сапфірі було якомога зручніше, звільнив підсідельну сумку від усього зайвого, що в ній було, залишивши тільки скриньку із серцем сердець Глаедра й м’яку ковдру. Потім він разів п’ять застібав і розстібав пояс, на якому висів меч. Насамкінець перевірив сідельні ремінці. Здається, все.

Вершник зістрибнув із Сапфіри.

— Вставай, — сказав він, звертаючись до Елви.

Та зиркнула на нього не надто привітним поглядом, але зробила так, як він звелів. Ерагон узяв її за худенькі плечі й легенько смикнув за край лускатої кольчуги. Він хотів пересвідчитись, що вона сидить на малій як слід.

— Хто це зробив тобі таку кольчугу? — спитав Ерагон.

— Двійко чарівних гномів… Брати на ім’я Умар і Улмар, — на щічках Елви з’явились ямочки, коли вона посміхнулася. — Правду кажучи, вони не вважали, що мені це потрібно, але мені… вдалося їх переконати.

«Не сумніваюсь, що так воно й було», — сказала Сапфіра Вершникові.

Той стримав посмішку. Добру половину ночі дівчинка