Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

спілкувалася з драконами. З усього було видно, що вона хотіла їм сподобатися. Проте Ерагон міг напевно сказати, що дракони її побоювались — навіть найстарші, такі, як Валдр, — бо в них немає захисту проти Елвиних чарів. Ні в кого його немає.

— А Умар та Улмар дали тобі клинок, котрим можна боротися? — спитав Вершник.

Елва насупилась:

— Навіщо він мені здався?

Ерагон мовчки глянув на неї, а потім дістав свій старий мисливський ніж, яким користувався під час їжі, і прив’язав його ременем до талії дівчинки.

— На ось… Про всяк випадок, — нарешті сказав він і додав, підставляючи Елві спину: — А тепер залазь.

Вона слухняно вилізла йому на спину й обхопила руками шию. Сказати, що їй було дуже зручно триматись, а йому — дуже зручно нести, навряд чи можна, але так вони могли дістатися до пагорба якнайшвидше.

Ерагон обережно видерся Сапфірі на бік, потім — вище і нарешті, тримаючись за один із шипів, зігнувся так, щоб Елва змогла дотягнутися до сідла.

Відчувши, що дівчинка злізла з нього, Ерагон зістрибнув назад на землю. Тут він підняв щит і подав його Елві. Щоправда, щит був такий важкий, що ледь не стягнув малу назад із Сапфіри.

— Тримаєш? — спитав Вершник.

— Так, — відповіла вона, пробуючи затягнути щит собі на коліна, а потім показала рукою вперед. — Глянь он туди!..

Притримуючи Брізінгр за руків’я, щоб меч не заважав, Ерагон швидко збіг на вершину пагорба й присів у траві. Сапфіра теж обережно підповзла трохи вгору й розпласталася по землі поруч із Вершником. Перед їхніми очима відкривалося поле бою.

Широка колона людей, гномів, ельфів та ургалів стрімко висувалася з табору варденів. У тьмяному вранішньому світлі їхні постаті зливалися в одне ціле. Колона марширувала через скошені поля, прямуючи вбік Урубейна. Коли воїни були приблизно за милю від міста, колона розбилася на три групи. Одна розташувалася перед головними воротами, інша повернула вбік південно-східної частини оборонної стіни, а ще одна рушила на північний захід. Саме до цієї останньої групи, як стверджував Ерагон вночі в таборі, вони із Сапфірою і повинні були примкнути.

Щоб іти нечутно, воїни обмотали ноги та зброю ганчірками, а перемовлялися між собою тільки пошепки. Щоправда, вряди-годи було чутно крик віслюка або тихе кінське іржання та ще кілька разів десь далеко гавкали собаки. Так чи інакше, солдати Імперії ось-ось мали помітити рух. Найімовірніше, це станеться тоді, коли вардени почнуть пересувати катапульти, балісти й облогові вежі, уже зібрані й поставлені на полях перед містом.

На превеликий подив Ерагона, люди, гноми й ургали без жодного страху йшли в бій навіть після того, як побачили Шруйкана.

«Мабуть, вони безмежно вірять у нас», — сказав він Сапфірі, майже фізично відчуваючи, як на його плечі лягає важкий тягар відповідальності. Вершник напевно знав: якщо він і вардени зазнають поразки, мало кому з воїнів пощастить залишитися живим.

«Схоже на те, — відповіла після паузи Сапфіра, — але якщо Шруйкан зараз вилетить, вони розбіжаться, мов купка переляканих мишей».

«Тоді ми повинні зробити все, щоб цього не сталось».

Саме в цей час із Урубейна долинув звук сурми, за ним іще один, потім іще… По всьому місту стали то тут, то там спалахувати вогники. Столиця Імперії прокидалась.

— Ну все, почалось, — пробурмотів Ерагон, і його серце стало битися частіше.

Тепер, коли тривога вже піднялась, варденам не було жодного сенсу ховатися. І відразу ж на сході група ельфів-вершників галопом помчала вбік пагорба, що прикривав місто з тилу, маючи намір заскочити на нього й розпочати штурм стіни, яка тяглася вздовж величезного виступу, навислого над Урубейном.

Ерагон озирнувсь назад. У центрі майже спорожнілого табору варденів він побачив осяйний образ Сапфіри. На ілюзії сиділа самотня фігура, тримаючи в руках щит і меч. Копія Сапфіри підняла голову, розправила крила і з могутнім ревом злетіла високо в небо.

«По-моєму, чудова робота, — сказав Ерагон. — Як ти вважаєш?»

«Так, — відповіла Сапфіра. — Ельфи добре знають, як повинен виглядати дракон і як він має поводитись… чого не скажеш про деяких людей».

Тіньова Сапфіра приземлилася біля групи воїнів, що перебували з північного боку. Ерагон помітив, що ельфи подбали про те, аби тримати її на належній відстані від людей і гномів, щоб ті, чого доброго, не пройшли крізь неї й не виявили тим самим, що це всього лиш схожа на веселку ілюзія.

Коли вардени та їхні союзники вишикувалися, зайнявши вихідні позиції для атаки, небо було вже чисте й ясне. Усередині міста війська короля готувалися до оборони, але по тому, як вони бігли до бійниць, було видно, що вони в паніці й не надто організовані. Зрештою, Ерагон добре знав, що це сум’яття — явище тимчасове.

«Зараз, — подумав він. — Зараз! Іще секунда-дві,— Вершник обвів поглядом будинки, намагаючись знайти хоч би найменший клаптик червоного, але так нічого й не побачив. — Прокляття, де ж ти є?! Покажись!»

Раптом знову засурмили сурми, цього разу варденські. Над військом здійнявся гул безлічі вигуків і криків, бойові машини варденів метнули в місто снаряди, лучники випустили хмару стріл, а шеренги воїнів захитались і рушили до неприступної на вигляд оборонної стіни.

Каміння, списи та стріли, здавалось, уповільнювали свій лет, коли долали відстань до міста. Жоден зі снарядів не зачепив зовнішньої стіни — було б безглуздо пробувати зруйнувати її знизу, тому інженери цілились так, щоб перекинути стіну. Кілька каменів розлетілося на шматки, вразивши цілі всередині Урубейна, тим часом інші пронизували будівлі й скакали по вулицях, немов якісь велетенські кульки.

Ерагон подумав, як це, мабуть, жахливо — прокинутись серед такої колотнечі, коли тобі на голову ні з сього ні з того летить каміння. Але зараз думати про це було ніколи. Тіньова Сапфіра злетіла в повітря над головами воїнів, які пішли в наступ. За три помахи крил вона дісталася до верху стіни й залила бійниці язиками полум’я. Вони здалися Ерагонові трохи яскравішими, ніж треба. Він знав, що вогонь був майже реальний — його начаклували ельфи, котрі перебували поблизу північної частини стіни, ті самі, які створили й підтримували життя ілюзії.

Привид Сапфіри атакував то там, то тут по всій довжині стіни, змітаючи з неї ворожих солдатів.

Коли вона нарешті закінчила, двадцять із чимось ельфів піднялися в повітря за межами міста й злетіли на верхівку однієї зі стінних веж, щоб продовжити спостерігати за тим, як привид іде все далі й далі вглиб Урубейна.

«Якщо Мертаг і Торнак зараз не з’являться, — сказав Вершник Сапфірі,— їх почне