Читати книгу - "Безсоння"

розрізі. Кров збігала струмками, а при кожному розрізі вени або артерії виривався яскраво-червоний фонтан. Незабаром білі халати двох карликів покрилися кривавими краплями, через що вони ще більше стали схожі на лікарів.

Коли леза нарешті розпороли Браслети Фортуни на зап’ясті Ральфа («операція» зайняла не більше трьох секунд, хоча Луїзі здавалося, що минула ціла вічність), Клото передав заюшені кров’ю ножиці Лахесісу. По руці Ральфа від ліктя до зап’ястя немов пролягла глибока поорана борозна. Клото стиснув пальцями цю борозну в початковій точці, і Луїза подумала: «А тепер другий підніме із землі светр і скористається ним як турнікетом». Але Лахесіс лише тримав ножиці й дивився.

Ще мить кров лилася крізь пальці Клото, потім зупинилася. Він повільно провів долонею вниз по руці Ральфа, і плоть, що з’являлася з-під його пальців, була цілою, хоча й виднівся рубець від рани, що зажила.

(— Луїзо… Луїз-з-з-о…)

Голос не виходив з її голови, як не чувся він і від підніжжя пагорба, — голос звучав позаду. М’який голос, прохальний. Атропос? Ні, навряд. Вона подивилася вниз і побачила зелене світло, що струменіє навколо неї, — воно пробивалося променями в щілинки між її руками й тілом, між її ногами, навіть між пальцями. Світло відкидало вперед її тінь, витонклу, дивно зігнуту, що нагадувала тінь повішеника. Світло гладило її безкровними, прохолодними, як іспанський мох, пальцями.

(— Повернися до мене, Луїз-з-з-о…)

У цей момент Луїзі найменше в світі хотілося обернутися й побачити джерело цього зеленого світла.

(— Обернися, Луїз-з-з-о… Подивися на мене, Луїз-з-з-о… Увійди в світло, Луїз-з-з-о… Увійди в світло… Подивися на мене й увійди в світло…)

Неможливо було не послухатися цього голосу. Луїза повільно, немов заводна лялька, в якої заіржавів весь механізм, повернулася. Здавалося, її очі заповнив вогонь святого Ельма.[55]

Луїза увійшла в світло.

Розділ двадцять восьмий

1.

Клото: (— Ось ти й отримав знак, Ральфе. Тепер ти задоволений?)

Ральф глянув на свою руку. Агонія, яка щойно поглинула його, немов кит Йону, здавалася сном, міражем. Він подумав, що саме ця властивість дозволяє жінці мати багато дітей, забувати про нестерпний біль і складність пологів, як тільки дитина з’являється на світ.

Шрам білою струною тягнувся вздовж руки.

(— Так. Ти був хоробрий і дуже спритний. Спасибі.)

Клото посміхнувся, але промовчав.

Лахесіс: (— Ральфе, ти готовий? Тепер часу справді обмаль).

(— Так, я…)

(— Ральфе! Ральфе!)

Це Луїза махала йому рукою, стоячи на вершині пагорба. Йому здалося, що її аура змінила свій звичний сіро-голубий колір, ставши темнішою, але потім ця думка, безсумнівно спричинена шоком і слабкістю, зникла. Він повільно поплентався до вершини пагорба.

Очі Луїзи були затуманені, немов вона щойно почула щось дивне, що змінює весь світ.

(— Луїзо, що сталося? Через руку? Не хвилюйся. Поглянь! Як новенька!)

Він простягнув руку, щоб Луїза змогла переконатись, але вона навіть не глянула. Жінка дивилася на нього, і Ральф зрозумів, наскільки серйозний її шок.

(— Ральфе, з’явилася зелена людина.)

Зелена людина? Ральф заклопотано взяв її за руки:

(— Зелена? Ти впевнена? Може, Атропос або…)

Він не закінчив думку. Необхідність відпала.

Луїза повільно покачала головою:

(— Ні, зелена людина. Якщо в цій справі і є протиборці, то я не знаю, на чиєму боці це… Ця особа. Він здається хорошим, але я можу й помилятися. Мені не вдалося його розгледіти. Занадто яскрава аура. Він попросив передати тобі ось це).

Вона простягнула руку й поклала на долоню Ральфа два маленьких блискучих предмети: свої сережки. На одній сережці Ральф помітив темну цятку — кров Атропоса. Він стиснув долоню, але одразу поморщився від болю.

(— Ти забула про замочки, Луїзо.)

Вона заговорила механічним голосом людини, що впала в гіпнотичний сон:

(— Ні, не забула — я їх викинула. Мені наказала зелена людина. Будь обережний. Він здається… Теплим… Але я не знаю напевне. Містер Чесс завжди казав, що я найбільш легковірна жінка у світі, готова повірити у краще в кожному. У всьому).

Вона простягнула руку і взяла Ральфа за зап’ястя, не відводячи погляду від його обличчя.

— Я просто не знаю.

Думка, вимовлена вголос, здавалося, розбудила її, і Луїза закліпала. Цілком можливо, що вона справді спала, припустив Ральф, і так звана зелена людина лише приснилася їй. Однак розумніше було все-таки взяти сережки. Можливо, це й не має ніякого сенсу, але сережки, що лежать у його кишені, не завдадуть шкоди… Якщо лише він не вколеться.

Лахесіс: (— Ральфе, щось сталося?)

Вони з Клото не чули бесіди Ральфа з Луїзою. Ральф похитав головою, ховаючи від них сережки в долоні. Клото, піднявши із землі светр Мак-Ґоверна, струсив кілька барвистих листків, що пристали до вовни. Тепер він простягав светр Ральфові, який непомітно опускав Луїзині сережки-пуссети без замочків у кишеню штанів.

Настав час діяти, смужка тепла посеред правої руки — уздовж шраму — повідомила, із чого йому починати.

(— Луїзо?)

(— Так, любий?)

(— Мені необхідно підживися з твоєї аури, але доведеться взяти дуже багато. Ти розумієш?)

(— Так).

(— Ти не заперечуєш?)

(— Ні, звичайно.)

(— Тримайся — скоро все скінчиться.)

Ральф обійняв Луїзу за плечі, зчепивши руки замком у неї на потилиці. Луїза повторила його жест, вони повільно наблизилися один до одного, поки не стикнулися лобами, а їхні губи не завмерли за кілька дюймів до дотику. Ральф уловив слабкий аромат її парфумів.

(— Ти готова, люба?)

Відповідь була дивною, але водночас заспокійливою:

(— Так, Ральфе. Побач мене. Увійди в світло. Увійди в світло і візьми його.)

Ральф, склавши губи трубочкою, почав вдихати. Стрічка димчастого сяйва потекла з губ і носа Луїзи, проникаючи в нього. Моментально його аура стала яскравішою, вона підсилювалася, поки не перетворилася на сліпучу корону довкола його тіла. Але Ральф не переставав вдихати — хоча навряд чи це можна було назвати подихом у буквальному значенні слова, — він відчував, як шрам на руці стає все гарячішим, перетворюючись на розжарену нитку, вживлену в живу плоть. Ральф не зміг би зупинитися, навіть якби хотів цього… Так він і не зупинявся.

Луїза похитнулася. Ральф побачив, як розфокусувалися її зіниці, і відчув, як ослабли її руки на його шиї. Відтак очі Луїзи — великі, яскраві, довірливі — знову поглянули на нього, а руки щільніше обхопили шию. Нарешті, коли цей гігантський вдих почав вичерпуватися, Ральф зрозумів, що аура Луїзи стала майже невидимою. Щоки жінки стали молочно-білі, а у волоссі знову заблищала