Читати книгу - "Безсоння"

сивина. Він мусить зупинитися, інакше вб’є її.

Ральфу вдалося відірвати праву руку від лівої, розірвавши в такий спосіб якийсь ланцюг; тепер він зміг відступити від жінки на крок. Луїза похитнулася й неодмінно впала б, але Клото й Лахесіс, схожі на ліліпутів із «Мандрів Гуллівера», підхопили її під руки й обережно посадили на лавку.

Ральф опустився перед Луїзою на одне коліно. Його охопило відчуття страху й провини, але водночас переповнювала така сила, що, здавалося, від єдиного незграбного поштовху він може вибухнути, як пляшка з нітрогліцерином. Одним рухом він міг тепер змести з лиця землі будинок — можливо, навіть цілий квартал.

І все ж він завдав Луїзі шкоди. Можливо, навіть непоправної.

(— Луїзо! Луїзо! Ти чуєш мене? Вибач!)

Вона глянула на нього, за мить перетворившись із сорокалітньої жінки на шістдесятирічну бабцю… А потім на сімдесятирічну, мов ракета, що перелетіла через задану ціль. Вона спробувала посміхнутися.

(— Луїзо, вибач. Я не знав, а коли зрозумів, то вже не міг зупинитися).

Лахесіс: (— Якщо в тебе і є ще шанси, Ральфе, тобі треба йти. Негайно. Він уже близько).

Луїза ствердно закивала.

(— Іди, Ральфе, — це просто слабкість. Зі мною все буде гаразд. Я посиджу тут, поки не наберуся сил.)

Луїза нахилилась ліворуч, Ральф простежив за її поглядом. Він побачив жебрака, якого вони нещодавно відлякали. Той продовжував огляд сміттєвих бачків у пошуках пляшок, і хоча його аура не була настільки здоровою, як у його попередника, все-таки для Луїзи це було б порятунком.

Клото: (— Ми простежимо, щоб він пройшов тут, Ральфе, — у нас майже немає влади над фізичними аспектами світу шот-таймерів, однак на це ми спроможні).

(— Ви впевнені?)

(— Так.)

(— Добре.)

Ральф мигцем глянув на двох маленьких чоловічків, відзначив тривогу, навіть переляк у їхніх очах і кивнув. Потім, нагнувшись, поцілував прохолодну зморшкувату щоку Луїзи. Вона посміхнулася втомленою посмішкою старенької бабусі.

«І це зробив з нею я, — подумав Ральф. — Я».

«Тоді зроби все, щоб ця жертва не була марною», — зауважила Керолайн.

Ральф востаннє окинув оком усю трійцю — Клото й Лахесіс дбайливо схилилися над Луїзою — і рушив до підніжжя пагорба.

Дійшовши до туалетних кабінок, Ральф завмер між ними, потім притулився до кабінки з позначкою «ЖІНОЧИЙ». Ані звуку. Однак, приклавши вухо до пластикової стінки чоловічого туалету, він почув тихий спів:

Хто вірив у те, що всі мої мрії,

Зухвалі і божевільні пориви

Мети досягнуть, досягнуть мети?

Лиш ти, моя мила, лиш ти.

«Господи, так він геть збожеволів».

«Хіба це новина, любий?»

Навряд. Ральф підійшов до дверей і відчинив їх. Тепер він чув слабке, віддалене гудіння літака, однак бачив те, що бачив десятки разів: надтріснуте сидіння, рулон туалетного паперу, пісуар, схожий на гігантську сльозу. На стінах розмаїття графіті. Найбільший — і найбагатослівніший — напис був зроблений величезними червоними літерами над пісуаром: «У ТОНІ БОЙНТОНА ЖОПА РОЗТОПТАНА!» Липкий запах хвойного освіжувала повітря перекривав запахи сечі, фекалій і блювотини, немов грим, накладений на обличчя небіжчика. Голос, здавалося, лунав із глибин унітаза або просочувався крізь стіни:

І лину вночі я до тебе, кохана,

І думка моя лиш про тебе, про тебе.

«Де ж він? — міркував Ральф. — І як мені дістатися до нього?»

Раптово Ральф відчув жар біля стегна, немов хтось поклав тліючу вуглинку в кишеню для годинника. Ральф насупився, але потім згадав, що там лежить, сунув палець у кишеньку і дістав золотий перстень. Він поклав його на долоню між лінією життя й лінією любові, не здивувавшись, що перстень похолонув, коли він стиснув його.

«Е.Д. — Е.Д. 5-8-87».

«Один перстень, щоб правити всім сущим. Один перстень, щоб пов’язати всіх нас», — пробурмотів Ральф, надягаючи обручку Еда на безіменний палець лівої руки. Він виявився якраз упору, розмістившись над перснем, який сорок п’ять років тому надягла йому Керолайн. Потім Ральф, підвівши голову, побачив, що задня стінка туалету зникла.

2.

В обрамленні решти стінок він бачив небо в останніх призахідних променях і фрагмент ландшафту, що танув у сіро-блакитному серпанку сутінків. Тепер Ральф дивився з висоти трьох тисяч метрів. Під ним розкинулися, поблискуючи, озера і ставки, смужки лісів миготіли й зникали з очей. Далеко попереду — вгорі стосовно туалетної кабіни — Ральф побачив мерехтливе гніздо світла. Можливо, це був Деррі, тепер до нього вже десять хвилин польоту. У нижньому лівому куті поля зору Ральфа світилася панель управління. До альтиметра[56] була прикріплена невелика фотографія, від якої в Ральфа перехопило подих. З фотографії посміхалася неймовірно щаслива й неймовірно красива Елен. На її руках спало Її Величність Маля віком неповні чотири місяці.

«Останнє, що він хоче бачити в цьому світі, — дружина й дочка, — подумав Ральф. — Його перетворили на чудовисько, але, здається, навіть чудовиська пам’ятають, що таке любов».

Щось загуділо на панелі управління. Рука, що з’явилася в полі зору, клацнула вимикачем. Перш ніж вона зникла, Ральф устиг помітити слабку, ледь помітну вм’ятину на підмізинному пальці в тому місці, яке останні шість років охоплювала обручка. Помітив він і дещо інше: аура, що оточувала цю руку, була тих же грозових кольорів, що й аура дитини в лікарняному ліфті — вируюча мембрана, настільки ж чужорідна, як і атмосфера газового гіганта.

Ральф, ще раз оглянувшись назад, підняв руку у привітальному жесті.

Клото й Лахесіс відповіли йому тим же. Луїза послала Ральфові повітряний поцілунок. Ральф показав, що піймав його, тоді повернувся і ввійшов у туалетну кабіну.

3.

Ральф секунду повагався, не знаючи, що робити з кришкою унітаза, потім згадав лікарняну каталку, яка повинна була б знести йому череп, однак не знесла, підняв кришку й ступнув в унітаз. Він стиснув зуби, приготувавшись до удару в гомілку — одна справа знати, інша — сімдесятирічний досвід зіткнень із різними предметами, — але пройшов крізь унітаз так, немов той був із диму… Або це він був із диму.

Моторошне відчуття невагомості й запаморочення, — Ральфу здавалося, що його зараз знудить. Слідом за цим почуття виснаження, немов з нього висмоктували силу, запозичену в Луїзи. Швидше за все, так воно й було. Урешті-решт, це якась форма телепортації, такої популярної серед письменників-фантастів, — а ця штука вимагає витрати величезної кількості енергії.

Запаморочення минуло, проте його змінило ще більш неприємне відчуття — що він розколотий навпіл. Тепер Ральф бачив повну картину світу, що розпростерся під ним.

«Господи, що ж це сталося зі мною? Що не так?»

Органи чуттів