Читати книгу - "Проби"

«Пробах». Продовжують, зрозуміло, не так генетично, як типологічно. Але продовжують.

Бурхливий оповідний монтенівський потік десь століття і століття по тому знову виринає… То в імпресіоністському малярстві з його неймовірними зоровими сюрпризами, візуальними перескоками, екскурсами художницької зіниці — навсібіч, по всьому виднокругу нашого ока. То у Бергсонових уявленнях про безнастанний потік людської свідомості, як її, сказати б, «постійну величину». То у такому питомому французькому винаході, як кінематограф. Зрештою, у французькому сюрреалізмі, який слідом за імпресіоністською примхою, за бергсонівським філософським репортажем з берегів того нестримного буттєвого «потоку» і особливо за кінематографом — слідом за Монтенем! — облаштовує нескінченні, здавалося б, хаотичні каталоги і переліки всіх людських проявів і виявів. Усіх.

І саме людських. Бо коли Монтень говорить, приміром, про коней чи півнів, то все одно він говорить про людей. Про їхню сутність.

Питомо французька каталогізація всього людського! Всього феномену людини, як пізніше висловиться один із останніх великих тієї цивілізації, Тейар де Шарден.

Отож, про справжні, а не містифіковані наївним читачем витоки того бурхливого монтенівського синтаксично-тематичного потоку. Звідки ж він бере свій початок? І в який грандіозний, сказати б, «естуарій» він впадає? В устя якої грандіозної проблеми?

Годі тут розводитися про письменницьку біографію: вона до останнього її атома досліджена у безлічі відповідних праць «науки-про-Монтеня». А от сама біографія того несамовитого століття, по вінця налитого кров'ю… І Монтень у ньому.

То було, окрім усього, століття, яке вимагало негайної й глибокої ревізії дечого зробленого у столітті попередньому.

Ми зазвичай дещо довірливо повторюємо блискучу дефініцію великого історика Якова Буркхардта: ренесансне відкриття людини.

Так, на схилку Середньовіччя, посередині світової драми справді опинилася — саме людина. Потіснивши Режисера цієї драми, який до того тисячоліттями був і її головною дійовою особою… Відтак на кону опинилася саме людина, людство. Грандіозний роман Рабле у грандіозних своїх образах зафіксував ту людську першоприсутність.

Людина-велет тут радісно крокує історією…

Перше видання «Пантагрюеля» вийшло 1533-го. Себто у рік, коли народився Монтень. «Третю книгу» Рабле, напевно, читав уже Монтень-підліток (1546), «Четверту» — вже юнак (1552), книгу, що у ній незрідка являється песимістична, ба навіть трагічна, нота.

Світ, схоже, перемінився.

Світ, отже, відкрив людину, власне, відкрив самого себе. Але, нарешті, — постало питання: «Але який світ і яку людину?»

Французьке попереднє XV століття справді було добою відкриття людини у всій її самоідентичності. Від селянської дівчинки із шампанського сільця Домремі, яка першою в Європі відкрила самоздійснення шляхом національної героїки, до перших великих літературних ентузіастів власне французького Ренесансу. Частинно імпортованого із напівзавойованої Італії, частинно зрослого саме на національному, свіжому і плодючому грунті, частинно на основі «академічної», «шкільної» традиції, ерудиції, яка покинула безнадійно консервативні університети.

Було, отже, спочатку радісно і весело, як на сторінках роману Рабле. Книга, яка ніби «зафонографувала» ті веселощі, той буттєвий регіт.

До того ж монархи і князі церкви до певного часу поділяли ті веселощі. Саме до певного часу. А далі вже перемінився не просто сам Ренесанс — перемінилася сама історія. Національна історія. Яка більш аніж півстоліття (а особливо за часів короля Франциска І) витрачалася у своїй, здавалося б, невичерпній енергетиці на конфлікт із могутнім реліктом минулого. І римського, і середньовічного. Нескінченні війни з імператором Карлом V Франциска І. Продовжені його сином Генріхом II, а далі, з якоюсь загадковою послідовністю, та нескінченна зовнішня війна перетворилася на так само нескінченну громадянську війну. Десь числом десять лютих воєнно-громадянських конфліктів упродовж тридцяти п'яти років… Війни вже зовсім патологічно печерні. Варфоломіївська ніч — лише хрестоматійний страшний еталон-маніфестація тодішньої зненависті.

Усе те бачив і все те чув Мішель де Монтень. Тоді середньої руки «функціонер» провінційних магістратур. А проте, можливо, саме тому він, у своїй «аквітанській» глибинці, бачив те, що подивувало б навіть саму «Варфоломіївську» столицю.

У Бордо, що його мером пізніше стане Монтень, королівський губернатор Панферран, сказати б, натхнений відомими «столичними» подіями, забив-закатував чи не всіх місцевих гугенотів. Схоже, у числах, більших, аніж загиблих у Парижі…

Відтак Ренесанс в оптиці «Проб» повинен був, не міг не обернутися довкола своєї донедавна прямолінійної гуманістично-оптимістичної осі. Монтенева, його ґрунтовно-фундаментальна ревізія. Що аж переповнює ті «Проби».

Але ж, здавалося б, де вона там? Десь поміж тими захоплюючими оповідками-цікавинками? Що у них нібито йдеться здебільшого «про що завгодно», тільки не про біжучі-поточні події?

Ні, саме в них. Абсолютна злободенність кожного там рядка… І, відповідно, тієї ревізії.

Точніше кажучи, прихована у них автокритика Ренесансу.

У зв'язку з цим і переходимо від синтаксичного виміру «Проб» до семантичного. «Змістового». Справді, що «семантично» стоїть за міріадами тих зовні «імпресіоністичних» різнофабульних-різносюжетних оповідок — замальовок? Тільки намагання розважити читача, як то вважали перші Монтеневі читачі (а незрідка і сучасні теж)? Згадана вище нібито наскрізна там також «золота середина»? А чи «Проби» — то літературне алібі, яке мало засвідчити підкреслений нейтралітет автора у кривавому сум'яті тогочасних (кажучи новочасним жаргоном) партійних пристрастей?

Що ж, у Монтеня того, другого, ба й третього, справді багацько.

Але щось інше і щось іншого… Набагато суттєвіше. Семантикою рішуче всіх — і житейських, і культурно-філософських, «культурологічних» і всіх інших його макро— і мікроновел, реплік, «просто» спостережень є грандіозна маніфестація, гала-концерт неймовірної онтологічної складності людської свідомості і поведінки. В їхніх найглибших, найсуттєвіших основах.

Так, Ренесанс незадовго до того відкрив явище людини. Але не відкрив саму її глибинну антропологічну структуру — в автентичній граничній її складності.

Складність ту і виявляє-досліджує Мішель де Монтень, усамітнившись у своїй славетній вежі. Що її вщерть заповнені класичною латиною стіни перетворилися на свого роду настінний «центон» тих авторів (центон — вірш, поспіль складений із цитат «чужих» рядків).

Монтень відкриває саму складність «умов людського існування», як пізніше скаже його уважний читач Блез Паскаль (зрештою, Паскалеве «1а condition humaine» перекладається і як «доля людська»),

Монтень відкриває ту складність. В огромі викладених ним ситуацій у тій «долі». А точніше, у всьому екзистенційному спектрі її носіїв. Від імператора до селянина.

Людська поведінка «нагорі» і «внизу»; солідарна з іншими чи егоїстична; позначена культурою найвищого класу і вкрай простацька; підкреслено «цивілізована» і зовсім доцивілізована; тутешня і чужинецька; розраховано-корислива і вочевидь альтруїстична. І так далі і тому подібне.

Ось так і постає під пізньоренесансним пером ніби універсальна модель людини, антропологічний «кристал», який може спалахнути найнесподіванішим кольором