Читати книгу - "Святослав (укр.)"

Родосту. Нехай вони вбивають і грабують місцевих жителів – нібито руси – й тим озброюють їх проти Святослава. Ми повинні не допустити їх до Константинополя. Ти, Іоанне Куркуасе, повинен поставити в Аркадіополі метальні машини й залити їх нашим грецьким вогнем…

Імператор не скоро б ще закінчив цю свою промову, але біля дому зупинився гонець з Константинополя, якого всі пізнали по вигляду – гонці імператора носили звичайно легкі шоломи із довгими страусовими перами.

Ставши на порозі, гонець упав ниць, вийняв із схованки й подав протовестіарію, а той імператору, згорнутий пергамент і швидко вийшов.

Імператор сам зняв печаті й розгорнув пергамент. Ступивши кілька кроків уперед до вікна, де було видніше, він уважно прочитав, що там написано.

Але що трапилось із імператором і що написано в пергаменті? Імператор байдуже нібито прочитав, згорнув, поклав його на стіл, потім підняв голову й подивився на полководців. Це був не той імператор, який тільки що кричав про перемогу й обіцяв вести їх на бій. За одну коротку хвилину він зблід, погляд його був не тут, а десь далеко, рука, – це помітили всі полководці, – здригалась.

– Нічого! Нічого! – сам собі, мабуть, сказав імператор. – Пише проедр Василь, – звернувся він уже до полководців, – що з Азії прибуло три легіони, які вийшли з Константинополя й прямують до нас…

Імператор Іоанн хвилинку мовчав.

– Але проедр не поспішає! – сам собі, мабуть, сказав імператор. – Він, либонь, думає, що це великий вихід до Софії, а не поле битви, а у нас… у нас… виходу нема…

Десь далеко гриміла важка хода таксіархій. Іржали коні, сюди, в дім, долітав брязкіт зброї. Все було ніби так, як і до цього, але щось сталось з імператором Іоанном.

Він говорив, він намагався говорити, як і раніше:

– Ми станемо на рівнині біля Аркадіополя… попереду себе пошлемо лазутчиків… Ти, Іоанне, постав свої метальні машини…

Але помітно було, що імператор говорить не те, що думає, трапилось щось, чого він не міг передбачити, і тепер уперто шукає виходу.

І, як це не дивно, а допоміг Іоанн Куркуас, у якого взагалі не було ніяких військових здібностей і який часто говорив різні нісенітниці.

– А що, імператоре, – промовив він, – коли ми затримаємо Святослава тим, що запропонуємо йому мир?

Усі полководці жахнулись і заніміли, – цей п’яниця Іоанн сказав і на цей раз нісенітницю, яка нічого не віщувала доброго ні Іоанну Куркуасу, ні їм. Іоанн Цимісхій – і мир. Та хіба ж гордий, упертий імператор піде на мир та ще з руським князем?

Проте імператора нібито зовсім не здивували слова Іоанна Куркуаса. Навпаки, почувши їх, він посміхнувся, сказав:

– Ти, Іоанне, ніби вгадав мої думки…

Полководці підвели голови.

– Я говорив і говорю, – вів далі імператор, – що нам треба зупинитись могутнім станом на рівнині. Я наказую – треба поставити скрізь, де посуваються тавроскіфи, засади, і лазутчиків треба послати, і тобі, Іоанне, виставити метальні машини…

Розповівши це, імператор передихнув.

– Але в цей же час, – закінчував він, – треба негайно послати до Святослава василіків й запропонувати йому мир… Мир! Так, мир. Ти, протовестіарій, їдеш василіком і береш з собою єпископа Йосипа. А там, – ще додав імператор, – коли зимову мряку замінить весняна яснина, ми з божою поміччю підемо в похід проти тавроскіфів.

Дуже скоро після цього полководці залишили будинок патрикія, у якого зупинився імператор, і пішли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Іоанну Куркуасу. Ідучи від імператора, усі вони говорили про це та ще додавали, що досі знали Іоанна Цимісхія як досвідченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особі справжнього імператора – не гірше, либонь, Юстиніана й Костянтина.

І ніхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець імператор Іоанн крокує з кутка в куток у домі патрикія Феодора, іноді зупиняється, схиляється над столом, читає пергамент проедра Василя, в якому написано: «Феофано утекла з Проту, сидить у соборі Софії й хоче говорити тільки з тобою, імператоре».

У цей же час протовестіарій Мануїл і єпископ адріанопольський йосип швидко стали збиратись як василіки імператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава.

7

Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломі, на верху якого голубів вогкий від роси єловець[196], тримаючи праву руку на крижі меча, а ліву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину.

Перед очима князя Святослава відкривалась безмежна долина, що на обрії зливалась з небом. На рівнині подекуди витикались гори, одинокі й дивні серед цього зеленого моря, пасмугами темніли ліси. Обминаючи гори й ліси, по долині текли спокійні ріки, що відсвічували голубизною неба.

У горах позаду і на долині попереду було дуже хороше в цей ранковий час, – небо голубе, бездонне, повітря проймало рожеве сяйво, зелень свіжа, яскрава, ніби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дівоча пісня.

Але на долині – за кожною горою, над кожною річкою, у лісах – скрізь стоїть смерть. Тут пролягає єдиний шлях із гір до Візантії, тут іде велика битва між Руссю і імперією, битва, заради якої здалеку прийшов сюди князь Святослав. Він уже вийшов з воями своїми із високих гір, вже тут, на долині, сталась жорстока січа між руськими воями й римським військом. А скільки крові ще проллється попереду, скільки і яких чудових людей ще загине тут!

Князь Святослав подивився назад. Там, над рікою, біля лісу, темнів стан руських воїв, там видно було довге півколо зв’язаних між собою возів, там високо в небо вставали димки – вої готували харч на день сущий. В сонячному промінні поблискували списи.

Подивився князь Святослав і в другий бік – на захід. Там, далеко, над іншою вже рікою, й іншим лісом, темнів стан ромеїв, там видно було на найвищому місці намет імператора, над яким майорів прапор імперії, там височіли намети його таксіархій і полків, легкий вітер приносив звідти відгомін голосів.

І подумав князь Святослав, що мине короткий час і стан встане проти стану. На зеленій оцій рівнині зійдуться заковані в броню й інші – одягнуті в звичайні порти – люди, натягнуть тятиви своїх луків, візьмуть списи, піднімуть сокири. Не ціпи молотитимуть тут, на рівнині, – люди вбиватимуть одні одних; не роса, а кров впаде на зелені трави, а з лісів полетять на поле брані чорні круки.

А хіба не краще зійтись на