Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

до них долинула, здавалося, вимога вища, повіяло передчуттям вищим, чи то цікавістю, чи то передбаченням.

Вони застигло сиділи, збентежені й замислені, і нарешті, опанувавши свої почуття, нерішуче почали розмову.

Ульріх непритомно, як ото звертаються до порожнечі, промовив:

 — Ти — місяць… Аґата його зрозуміла. Ульріх сказав:

 — Ти літала на місяць, а він подарував тебе мені знов. Аґата мовчала. Так усім серцем вбирають у себе місячні розмови.

Ульріх сказав:

 — Це — алегорія. «Ми були в нестямі», «ми помінялися тілами, не торкаючись одне одного» — це теж алегорії! Але що таке алегорія? Крапля реальности з дуже великою часткою перебільшення! І все ж таки я міг би заприсягтися, що перебільшення, хоч це й малоймовірно, було дуже незначне, а реальність — вже майже величезна!

Далі він не став говорити. Він подумав: «Про яку реальність я кажу? Хіба є ще одна?»

Якщо в цьому місці розмову брата із сестрою облишити і вдатися до якого-небудь порівняння, що принаймні певною мірою визначило її русло, то можна, мабуть, сказати, що ця реальність, далебі, найбільше була споріднена з тією реальністю, яка в місячні ночі зазнала фантастичних змін. Якщо, однак, не розуміти і її, вбачаючи в ній лише привід для такого собі фанатизму, що його вдень краще тримати в шорах, то тоді, коли вже казати правду, краще уявити собі геть неймовірне: що на певному клапті землі всі емоції справді, немовби якимись чарами, змінюються, щойно цей клапоть вислизає з марної метушливости дня й пірнає у сповнену почуттів і відчуттів тілесність ночі! У шепітному пошлюбленні світла й тіней не лише тануть і утворюються наново зв’язки зовнішні, але й внутрішні сходяться водно по-новому. Вимовлене слово втрачає впертий власний сенс і набуває сусіднього. Усі запевнення виражають тільки одну-однісіньку плинну подію. Ніч обіймає всі суперечності своїми мерехтливими материнськими руками, й біля грудей її жодне слово не фальшиве й не праведне, а кожне становить те незрівнянне народження духу з мороку, яке людина пізнає в новій думці. Тож усе, що відбувається місячної ночі, позначене неповторністю. Воно позначене врочистістю. Безкорисливою щедрістю й поступливістю. Кожна звістка — це доброзичлива дільба. Кожна пожертва — одержання. Кожне зачаття тисячами ниток вплітається у схвильованість ночі. Просто бути — це єдиний шлях до пізнання того, що діється. Бо в такі ночі «я» нічого собі не лишає — ні суворого владання собою, ні навіть спогадів; урочиста самосутність переливається в безмежну самовідданість. Ці ночі сповнені безглуздого передчуття, немовби має статися щось небувале, таке, чого збіднілий денний розум навіть не годен собі уявити. І мріють не вуста, а тіло, від голови до ніг, над темінню земною й під світлом небесним воно впряжене у хвилювання, що тріпоче поміж двома світилами. І перешіптування із супутниками сповнене цілком невідомої чуттєвости, це — не чуттєвість якоїсь окремої людини, а чуттєвість земного, загалом усього того, що намагається проникнути у відчуття, це — раптово оголена ніжність світу, яка повсякчас торкається всіх наших почуттів і якої торкаються почуття наші.

Ульріх, далебі, ніколи не помічав за собою аж такої пристрасти помріяти під місяцем; та коли зазвичай ковтаєш життя, нічого не відчуваючи, то іноді, вже багато пізніше, на язику з’являється його присмак, що вже став примарним; і ось тепер усе, про що він не домріяв при місяці, всі безтурботно, в самоті, поки він не пізнав сестри, проведені ночі раптом знов ожили в ньому безкраїми, залитими сріблом чагарями, місячними відблисками на траві, розлогими яблунями, скрипучим морозом і позолотою на чорній воді. Усе це були деталі, не пов’язані між собою, вони ніколи не становили чогось цілого, але тепер змішалися, мов пахощі численних трав в ароматі хмільного трунку. Й коли він поділився своєю думкою з Аґатою, вона це також відчула.

Тому все, що він казав доти, Ульріх зрештою узагальнив у словах:

 — Те, що відразу, вже першої миті звело нас докупи, можна сміливо назвати життям місячних ночей!

А сестра глибоко зітхнула. Це могло означати що завгодно; і, мабуть, означало: «Але чому ж ти не знаєш таких чарів, щоб нам не розлучитися в останню мить?!» І вона знову зітхнула — так природно й відверто, що й сама того не помітила.

І це був новий початок руху, який їх зближував і водночас тримав на відстані одне від одного. Глибоке хвилювання, що його сповна зазнають разом двоє людей, лишає в них голу інтимність знемоги; це робить навіть суперечка, а ніжність почуттів, що висмоктує з людини мало не всі соки, — й поготів! Отож тепер Ульріх, слухаючи, як нарікає без слів Аґата, мало не обійняв її розчулено й захоплено, як коханець уранці після перших бур обіймає свою обраницю. Його рука вже торкнулася її плеча, все ще оголеного, й Аґата, всміхнувшись, здригнулася від цього доторку; але в очах її ту ж мить знов промайнуло й мимовільне застереження. Дивні видива постали цієї хвилини в його голові. Аґата за ґратами. Або її силоміць відірвали від нього чужі кулаки, й вона, віддаляючись, злякано махає йому руками. Потім і сам він, знесилений, виявився не лише покинутим, а й таким самим розлучником… Може, то були одвічні картини любовних сумнівів, тільки потріпані буденщиною, а може, й ні. Він залюбки поговорив би про це з Аґатою, але вона вже відвела від нього погляд до прочиненого вікна й нерішуче підвелася. У їхніх тілах не вщухала лихоманка кохання, але тіла ці не важилися пройти все спочатку, а за вікном, фіранки на якому були майже відслонені, було те, що позбавило їх уяви, без якої плоть лишається грубою або легкодухою. Коли Аґата ступила перші кроки в той бік, Ульріх, здогадавшись про її згоду, погасив світло, щоб було видно ніч. Місяць завис над верхівками сосон, чорнота яких із зеленуватим вилиском флеґматично бовваніла на тлі золотисто-синьої височіні й мерехтливо-блідої далини. Аґата невдоволено розглядала цей невеличкий, глибокий клаптик світу.

 — Отже, все ж таки не більше, ніж місячна романтика?! — спитала вона.

Ульріх дивився на неї, не відповідаючи. У сутінках її золотисті коси на тлі білястої ночі палали вогнем, розтулені вуста обернулись на тіні, краса її була чарівна й нестерпна.

Та, мабуть, і вона бачила його таким самим — із синіми очницями на білому обличчі, — бо повела далі:

 — А знаєш, на кого ти тепер схожий? На «місячного П’єро»! Це — заклик до обережности!

Розхвильована, ладна заплакати, вона хотіла його трохи образити. Адже колись