Читати книгу - "Білі зуби"

до того, щоб захищати свого чоловіка, і не певна, який епітет дібрати. — Принаймні він, раз вирішивши, тримається свого рішення. Принаймні Арчі послідовний.

— О, тааак, — в’їдливо вставила Алсана. — Так само, як каменюка послідовна, так само, як моя баба послідовна, раз її вже закопали в землю…

— О, та заткайся, — сказала Айрі.

Алсана на мить замовкла, але потім шок відпустив її язик:

— Айрі Джонс — ти що, кажеш мені?..

— Так, я кажу тобі, — підтвердила Айрі, почервонівши, як буряк, — насправді. Заткайся. Заткайся, Алсано. І всі ви заткайтесь. Все? Просто заткайтесь. Якщо ви не зауважили, то в цьому автобусі є ще інші люди, хіба ні? І, вірите мені чи ні, не всі на цій землі хочуть слухати те, що ви несете. Тож заткайтесь. Давайте спробуйте. Помовчте. Ах, — вона підняла руки, наче торкалась мовчанки. — Хіба це не варто того? Ви не знали, що в інших сім’ях воно так? Вони говорять тихо. Спитайте кого-небудь із цих пасажирів. Вони вам скажуть. У них є сім’ї. Інколи в сім’ях весь час тихо. Хтось може назвати такі сім’ї пригніченими, або емоційно застиглими, або як завгодно, але ви розумієте, про що я?

Ікболи з Джонсами, вражені тишею, що запала в автобусі (навіть галасливі дівчата Рагга, які їхали в Брікстонський танцювальний клуб на новорічну вечірку, замовкли), не спромоглися на відповідь.

— Я кажу, от повезло хрінюкам. Повезло, повезло хрінюкам.

— Айрі Джонс! — закричала Клара. — Стули писка!

Але спинити Айрі було не так просто.

— Яке мирне існування. Яким гарним мусить бути їхнє життя. Вони відчиняють двері — і все, що їх там чекає, так це ванна або диванчик. Просто нейтральне місце. А зовсім не жахіття із теперішніх кімнат, і колишніх кімнат, і того, що в них було сказано роками раніше, і всіх сраних історій, розкиданих по всій хаті. Вони не повторюють кожного дня своїх старих помилок. Вони не слухають весь час того самого старого лайна. Вони не грають публічних сцен обурення в автобусах. Правду кажу, ці люди просто собі живуть. Я вам кажу. Найбільші травми в їхньому житті — це зміна лінолеуму. Сплата рахунків. Ремонт дверей. Їх не гребе, шо роблять їхні діти по життю, аби лише вони були живі-здорові. Щасливі. І кожен день не є нахрін великою битвою між тим, чим вони є, і тим, чим вони мають бути, чим вони були і чим вони будуть. Давайте, спитайте їх. Вони вам скажуть. Нема мечетей. Може, маленька церква. Нема великих гріхів. Повне прощення. Нема горищ. Нема лайна на горищах. Нема скелетів у шафах. Нема прапрадідів. Даю двадцять фунтів, шо в цьому автобусі ніхто, крім Самада, не знає розмірів ноги свого прапрадіда. А знаєте, чому вони цього не знають? Бо це нахрін нікому не треба. Як вони це сприймають, це — минуле. Отак воно в інших сім’ях. Вони не плазують перед своїми бажаннями. Вони не носяться, смакуючи те, що вони жахливо поламані. Вони не витрачають свого часу на те, щоб ще більш ускладнити собі життя. Вони просто живуть собі. Щасливі засранці. Щасливі вихрінки.

Гігантська хвиля адреналіну, породжена цим особливим вибухом, залила тіло Айрі, пришвидшила серцебиття і залоскотала нерви її ненародженої дитини, адже Айрі була на восьмому тижні вагітності і вона це знала. Чого вона не знала і чого ніколи не дізнається (вона зрозуміла тієї миті, коли блакитні смужечки поволі матеріалізувалися на домашньому тесті, наче лик Мадонни на зрізаному кабачку в руках італійської домогосподарки), то це те, хто був батьком її дитини. Жоден тест на світі не скаже їй цього. Таке ж жорстке чорне волосся. Такі ж мерехтливі очі. Така ж звичка жувати кінчик олівця. Такий самий розмір ноги. Така ж ДНК. Вона не знала, кого обрало її тіло, який вибір воно зробило у цих перегонах гамет, між порятованим і загубленим. І вона не знала навіть, чи вибір був таким уже важливим. Бо який би з братів не був батьком, батьками були обоє. Вона ніколи не дізнається.

Спочатку ця новина видалася Айрі неймовірно сумною; інстинктивно вона була чутливою до біологічних фактів, додаючи до них власний помилковий силогізм: якщо це не чиясь дитина, то може бути так, що це нічия дитина? Вона пригадувала детально розроблені картограми, що розгорталися із науково-фантастичних книжок Джошуа, його Фантастичних Пригод. Так виглядала її дитина. Ідеально спланована штучка, а втім, без реальних координат. Карта уявного батьківства. Але потім, після сліз і пережовування цього в голові, вона подумала: ну і що, знаєш? Ну і що. Воно так завжди, може, не зовсім так, але встряваєш так. Так було з Ікболами. Так із Джонсами. А як вона хотіла ще?

Так вона себе заспокоювала, поклавши руку на своє жваве серце і глибоко дихаючи, поки автобус під’їжджав до площі й голуби злетіли колом угору. Вона скаже одному з них, а іншому — ні; вона сама вирішить, котрий із них; і вирішить це сьогодні.

— Усе в порядку, люба? — спитав Арчі після довгої мовчанки і поклав свою велику рожеву руку, всю в родимках, як у чаїнках, їй на коліно. — Забагато на себе взяла.

— Нормально, тату. Все окей.

Арчі посміхнувся їй і заправив її пасмо, яке вибилося, за вухо.

— Тату.

— Так?

— Ця штука про автобусні квитки.

— Ага?

— Це може бути тому, що багато хто платить менше, ніж треба. За останні п’ять років автобусні компанії мали дедалі більше збитків. Бачиш — написано: «Зберігайте на випадок контролю». Тобто вони можуть потім перевірити. Тут є всі деталі, тож уже не можна відмазатися.

А колись, подумав Арчі, невже люди менше обманювали? Чи були вони чеснішими, чи не зачиняли дверей, чи залишали своїх дітей у сусідів, платили за соціальні дзвінки, правильно розраховувались у