Читати книгу - "Маг"

але в слушний час і в слушному місці, коли в її душі досягне якнайвищої позначки обмінний курс співчуття стосовно моїх зізнань.

Перш ніж підвестися, я вийняв із сумки офіційну відповідь від банку Барклі, перечитав її й мимоволі пройнявся поблажливістю до Кончіса. Я не мав нічого проти дрібних дурисвітських штучок наостанок — з його боку і з мого.

Я почувався так само, як під час першого візиту. Не запрошений, ішов непевно. Проминув браму, наблизився до залитої сонцем і зануреної в таємницю вілли, зайшов під колонаду, а там, як і тоді, стояв чайний столик з мусліновими серветками. Нікого нема. Море, спека за арками, плитка на підлозі, тиша й очікування.

І нервувався я так само, як тоді, хоч і з іншої причини. Поставивши вовняну сумку на тростинову козетку, я зайшов до концертної кімнати. З-за клавесина встав Кончіс, ніби тільки й чекав на те, що я прийду. Ми не привітались один з одним.

— Невже ви мене чекали?

— Так.

— Попри те, що ви мені востаннє написали?

Він глянув мені у вічі, а тоді на руку, поранену десять днів тому в сутичці з «нацистами». Рана зарубцювалась, але й досі була червона від дезінфекційного засобу, який наквацювала шкільна медсестра.

— Бережіться. Завжди є небезпека підхопити правець.

Я понуро всміхнувся.

— Берегтимуся.

Ні привітань, ні перепросин, ні пояснень. Ясно як день: хай там що він наобіцяв дівчатам, а мене й далі водитиме за ніс. Позаду нього у вікні я побачив Марію з тацею. Тут трохи змінилася обстава — на заскленій шафці з порнографічними антиками вже немає знімка дівчини, яку Кончіс звав Лілі. Схрестивши руки на грудях, я злегка підсміхнувся.

— Недавно я побалакав з барбою Димітракі.

— Он як.

— Я оце дізнався про своїх колег, що стали вашими жертвами. Їх більше, ніж я гадав.

— Жертвами?

— А як ще назвати тих, кого мучать і не дають жодного вибору?

— Це дуже влучне означення людини як такої.

— Мене більш цікавить означення людини, яка вважає себе богом.

Він усміхнувся так, ніби сприйняв мою відверту іронію як комплімент. Обійшовши клавесин, став біля мене.

— Покажіть мені руку.

Я неохоче показав. Обдерті щиколотки майже загоїлися. Кончіс оглянув рану й спитав, чи не було ознак зараження крови. А тоді подивився мені у вічі.

— Ніколасе, це вийшло ненавмисно. Принаймні в це ви можете повірити?

— Я тепер ні в що не вірю, пане Кончісе. Тільки в правду.

— Може статися так, що вам краще б її не знати.

— Що ж, заризикую.

Змірявши мене оком, він рушив плечима.

— Дуже добре. Нумо пити чай.

Я рушив за ним. Під колонадою Кончіс нетерплячим рухом указав мені на стілець навпроти нього, а сам став стоячи наливати чай. Я сів. Він обвів рукою накритий стіл.

— Пригощайтеся.

— Як гадаю, дівчатам годилося б почути правду разом зі мною, — зауважив я, взявши канапку.

— Вони її вже знають.

Кончіс сів.

— А чи знають те, що ви сфальшували мого листа до Жулі?

— Це її листи до вас сфальшовані.

Я звернув увагу на множину. Не «лист», а «листи». Старий здогадався, що Жулі писала мені, ось тільки не зміг визначити, скільки разів вона це робила.

— Шкода, — усміхнувся я. — Вкотре вже мені довелось обпектися молоком.

Опустивши голову, він погладжував скатертину. Либонь, замішався, не знаючи, до якої межі дійшли мої стосунки з Жулі. Кинув на мене понурий погляд.

— То що ж, по-вашому, я роблю?

— Казна-що собі дозволяєте.

— Невже я вас силував прийти сьогодні? Та й взагалі ходити сюди?

— Не прикидайтеся наївним. Ви чудово знаєте, що жодний нормальний чоловік не відмовився б від вашої приманки. Попри все, не можу не почувати вдячности до вас. Що ж, добігла кінця перша дія спектаклю чи то пак стадія експерименту, — всміхнувся я. — Піддослідні білі мишки розшолопали ваші підступи. — Схоже, цього дієслова Кончіс не знав. — Після того, як не раз і не два шелепнулися лобом об брехню. А тепер вони ані не гадають наражатися на таке. Хочуть спершу дізнатися, навіщо ви все це затіяли.

Стариган знову глянув мені в очі. Я згадав слова Джун: «Кончіс ще й хоче, аби ми йому загадки ставили самі собою». Однак видно, що він встановив вузькі рамки цієї загадковости, як і свободи дій. Хай хоч які просторі вольєри споруджує науковець, а все одно вони призначені головно для того, щоб бачити кожний буцімто вільний рух піддослідної тварини. Тим часом мій співрозмовник уже вирішив, що робити.

— Чи не розказував вам барба Димітракі про мій передвоєнний приватний театрик?

— Так.

Кончіс вигідно всівся на стільці.

— Під час війни я мав багато часу на роздуми. Не залишилося приятелів, які могли б мене розважати. Отож я задумав новий