Читати книгу - "Третя крапля магії, Лариса Лешкевич"

Глава 46.1

Очам їх відкрився вузький водоспад, що летів униз з кам’яної гори.

– Стривай... Спершу я спробую! – сказав Теумар.

Він набрав у долоні чисту свіжу воду,  яка  зберегла запах денного сонця і зробив обережний ковток.

Але Айна не стала чекати і почала жадібно ловити губами темні струмені.

Напившись, вона припала спиною до гладкої поверхні каменю і заплющила очі.

Вода надала їй сил, а разом із ними – впевненості.

Теумар дістав з-за спини лук і перевірив тятиву. У сагайдаці ще залишилося достатньо стріл. 

Лук Айни згинув разом з її конем.

– Не знаю, чи є тут якась живність…

– Головне, що тут є вода, – не розплющуючи очей, видихнула Айна.

– Нам краще дочекатись світанку, – сказав Теумар, – я не маю бажання бродити в темряві по незнайомих скелях.

Вони вибрали місце неподалік водоспаду, де трава зростала густіше. 

Наламавши гілок із напівзасохлої сосни неподалік, Теумар розвів багаття. Він не наважився відійти в пошуках дичини, але не тому, що боявся незнайомих скель, – не хотів залишати Айну на самоті. Вранці, при світлі дня, простіше добути їжу.

Теумар був звиклий до холоду, а ось Айна мерзла. 

Вогонь, запалений магією, не гріє, а хмизу вдалося зібрати не так вже й багато, доводилося економити, щоб підтримувати бодай невелике багаття.

Втомлена Айна привалилася до Теумара всім тілом, і невдовзі її дихання стало майже беззвучним. 

Теумар щільніше загорнув дівчину у свій плащ. Її тепле волосся торкалося його шиї, і цей ніжний дотик відгукувався в душі болючим смутком.

Айна була йому нескінченно дорога, Айна була потрібна йому, як вода, як повітря. Якби вона лише погодилася стати його дружиною! Він би багато чого змінив у своєму житті. З нею він побажав мати стільки дітей, скільки вона сама захоче.

А як же Іві? Згадка про неї нищівною хвилею увірвалася в серце Теумара, сповнене любові та надії на щастя з іншою…

Від цієї шаленої думки Теумар затремтів, а його тіло вкрилося крижаним потом. Айна відчула це тремтіння, жалібно зітхнула, притискаючись до нього ще тісніше.

"Не буває так", – з болем подумав Теумар.

І до нього знову повернулася думка про приворотне зілля, повернулася не миттєво, а нав'язливо, наче якась пелена впала з його очей. 

Та чи могла Іві наважилася на подібне? Вона не дурна і завжди була чесною з ним. А як не вона сама, а Нія? Нія – майстерна травниця, і хто знає, які рецепти вдалося роздобути їй за довге життя!

Теумар ледь не заскрипів зубами від злості, але тут же стримав себе і повернувся обличчям до Айни, що спала на його плечі. Айна посміхалася і її, трохи розгублена посмішка, наповняла  душу Теумара теплом та спокоєм.

Раптом налетів вітер, доніс до нього  ледве вловимий гіркуватий аромат. Так пахла резеда, яка щедро росла по околицях лянсіданського лісу.

Теумар згадав, як любив він лежати горілиць на строкатому квітковому покривалі і дивитися в небо, на  пробігаючи хмари,  на пролітаючих птахів.

Світанок піднявся сірим і мовчазним. За ніч південне небо затягнуло тучами, крізь які проблискували тьмяно-жовті, розсіяні промені.

Айна розплющила очі, і усмішка на її обличчі відразу згасла.

– Мені наснилася Етеляна, – прошепотіла вона, повільно сідаючи і мерзлякувато кутаючись в плащ.

– А я відчував запах улюблених трав…

Айна з важким  зітханням подивилася йому в очі.

– Ходімо! – Теумар підвівся і простяг їй руку, – маємо завершити шлях.

– Мені страшно! – зізналася Айна, невиразно озираючись на всі боки. 

– Мені теж… – не став хоробритися Теумар.

Він набрав біля водоспаду повну флягу води, і вони попрямували до скель, над якими хитався сизий ранковий туман. Туман виглядав підозрілим, але вибору не залишалося. 

Тепер, при рідкому світлі дня, що починався, Теумар не сумнівався: вони потрапили туди, куди прагнули – на край Сухого русла.

Вони повільно рухалися серед плоских гранітних стін та нагромадження валунів.

– Печера! – тихо вигукнула Айна, вказуючи на темну, вузьку зівку, яка вела  вглиб скелі.

Теумар сумнівався, що в першій же розколині на них чекатиме успіх, але йому не хотілося упускати жодного шансу.

Залишивши одну печеру, вони майже одразу натрапили на іншу  і незабаром виявилося, що скелі пронизані мережею печер, наче павутиною – і щоб обійти їх усе буде потрібно вічність. До того ж невідомо, яка небезпека ховається в глибинах скель, а їжу здобути нізвідки, та й зброя залишає бажати кращого: пара ножів та стріли, які рано чи пізно все одно  закінчаться.

– Безумством було б сподіватися, що чорний мох сам звалиться до нас у руки! – промовив Теумар, обмацуючи вологі сирі стіни.

–  Що ти робиш? – запитала Айна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍