Читати книгу - "Жінка в пісках"

Що це за мармиза в сірому? Знайомий голос... А чи не господар мікроавтобуса?.. Якби не голос, я б його не впізнав... Обрезкле обличчя поголене, на шиї краватка — ніхто й не подумав би, що це той самий чоловік, який учора на березі річки варив локшину. Я теж чомусь піднімаю руку і, відповідаючи на його привітання, розтягаю губи, ніби всміхаюсь. За одну мить між нами виникає мовчазна угода виступати спільним фронтом, якщо на нас впаде якась підозра.

Наслідки тієї угоди виявляються відразу в ставленні до мене «гострого підборіддя». Настороженість до мене спадає з нього, як приліплені штучні вуса.

— Староста, певне, там... зараз його покличу,— каже він і зникає в шатрі. А от чоловік у чорних окулярах, що стоїть на крок позаду, злегка розставивши ноги, ніяк не може приховати ворожості до мене навіть за скельцями. Напевне, затаїв гнів за те, що вчора під час утечі я не підібрав його, коли він чіплявся за мого автомобіля. Губи під його смішним, намащеним маззю носом нервово посіпуються,— він ледве стримується. Щоб не загаятись собі на біду, нагадую клієнтці:

— То, може, підемо вклонитися його останкам?

— Я вже це зробила.

Її голос звучить так, ніби йдеться про щось буденне. Власне, як уживається в її душі намагання, про що б тільки починав я мову, відразу ж витягати на світ свого брата і виявляти байдужість до його смерті? Ясна річ, похорон — не весілля, він не приносить ні задоволення, ні радості. В той же час це зручна процедура для того, щоб забити цвяхами пам’ять про небіжчика та заспокоїти живих. Невже її байдужість до похорону означає і давню байдужість до покійного? А може, це той випадок, коли любов не визнає різниці між життям і смертю? В душу закрадається якесь зловісне передчуття.

Сходинки з грубих дощок... Скидаю внизу черевики і перевзуваюся в капці... Піднімаюсь на п’ять сходинок і опиняюся прямо під вівтарем... Грубий, червоний, обшитий золотими нитками дзабутон... Неприваблива, з білого дерева курильниця... Ставши навколішки, я раптом помітив, що забув зняти рукавиці, і поспішно зриваю їх... Переживаючи, що зімнуться штани, запалюю кадильну паличку і лише тоді вперше глянув на його фотографію, що висіла передо мною. Подумки шепочу: «Ось які справи, ну що ж...» Ніби очікуючи, поки я встану, священик перестає читати сутру й зникає у глибині храму. Троє чоловіків на дзабутонах заворушились і запалили цигарки. Підстаркуватий чоловік на почесному місці, якого назвали управителем, у цю мить прокинувся з дрімоти й, шморгнувши носом, узявся швидко крутити долонями над електричною пічкою так, наче смажив рисові коржі.

«Гостре підборіддя» з’явився біля проходу, де зник священик, і подав мені знак рукою. Клієнтка заговорилася біля поруччя дощаного помосту з господарем мікроавтобуса. Власне, говорить лише він, а вона то опускає, то підкочує рукави незвичного для неї траурного одягу й хтозна, прислухається до його слів чи ні. Небо знову в молочно-білих, без просвіту, хмарах... Але вітер, здається, ущух...

Мене провели у вузеньку, встелену матами, кімнатку поряд з вівтарем, очевидно, для гостей. Синє полум’я старомодної гасової пічки відразу огортає моє обличчя теплом. Недалеко від дверей, поклавши руки на коліна й низько схиливши голову, мене чекав хлопець. «Гостре підборіддя», ловлячи мій погляд, запитує:

— Можна йти?

Я кивнув головою, і він, знизавши плечима, виходить з кімнати. Мене познайомили з цим парубчаком, якого тут називали старостою, так несподівано, що я навіть не знав, з чого почати, і мені було байдуже, буде присутнім «гостре підборіддя» чи ні. Ми опинилися по обидва боки невеличкого, подекуди облупленого чорно-золотистого столика. Якось не годиться називати цього юнака з тонкою шиєю старостою групи (мабуть, він старший над хлопчаками, що стоять у почесній варті). Як тільки я сів, хлопець підвів голову. Його обличчя виявилося зовсім таким, яким я собі його уявляв, судячи з тонкої шиї: гладенька молоденька шкіра, чи то чоловіча, ти то жіноча лінія підборіддя, майже дівочі (якби не сліди рідких вусів) губи, непоганої форми ніс. Щоправда, очі дивовижно-темні, люті, наче готові спалахнути, як нафта. Однак його слабкі м’язи... Мабуть, їх не досить, щоб залякати і тримати в покорі тих хлопчаків. А може, це лисиця, що вдає з себе грізного тигра? Коли так, то внаслідок смерті брата клієнтки його становище круто змінилося, і хлопчаки можуть зігнати на ньому свою давню злість, отож зараз найкраща нагода про все розпитати. Однак навіть із слабкими м’язами він може перемогти будь-кого, якщо вміє, мов божевільний, відчайдушно орудувати холодною зброєю. В спорті, змаганні, двобої потрібна не лише сила. Бо навіть тигрові важко рівнятися з голодним здичавілим псом.

Та все ж, яка мета у клієнтки? Що спонукало її познайомити мене з цим хлопцем? І чого так несподівано? Не вірю, щоб вона не мала часу заздалегідь мене попередити. В нього такий самий, як у клієнтчиного брата, значок із блискавкою. Мабуть, це емблема «Спілки синів Ямато». Якщо цей хлопець — староста, то хлопчаки перед храмом — особиста гвардія небіжчика... Але стривайте!.. Значок у того хлопця такий, як у клієнтчиного брата, а в «гострого підборіддя» — іншого кольору... В брата голубий, а в «гострого підборіддя» — рожевий... Брат старший, отже, колір не вказує на вік, а на приналежність до певної групи. Може, братова група в «Спілці синів Ямато» має певну самостійність?

Чого ж хоче жінка?

Може, вже тут їй спало щось на думку? А може, до останньої хвилини щось заважало їй познайомити мене з хлопцем? А чи не вирішила вона якось скористатися моєю непідготовленістю до цієї зустрічі?

— Старостою може бути кожен?

— Ні.

Його незворушний, діловий тон, звичайно, вдаваний. На обличчі ніякого виразу — здається, він вигладив праскою всі найменші зморщечки почуттів, щоб урівноважити в собі