Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

політрука Миколу Поцілуєва. Під кулями оунівців полягли Прокіп Кульбенко, Федір Кравчук. Не в змозі схопити керівника підпілля, гітлерівці кинули в ровенську тюрму, а потім розстріляли Терентієвого батька — старого Федора. Жорстока боротьба не припинялась.

Василя Андрійовича Бегму партія теж послала в тил ворога, на окуповану Ровенщину. Він очолив підпільний обком і обласний партизанський штаб. Знаючи, як неймовірно тяжко підпільникам у прифронтовому місті, секретар обкому радив Новакові, не відкладаючи, виводити своїх людей в ліс і там чекати приходу наших військ. Обминувши застави гітлерівців, Ятель пробрався за Горинь, до партизанів. Та тільки за тим, щоб поповнити запас вибухівки. А потім знову повернувся в Рівне.

В одному з будинків, у самому центрі Рівного, німці відкрили їдальню. Там обідали штабники, есесівці, десятки гітлерівських офіцерів, вони приїздили прямо з передової. На другому поверсі цього ж будинку німецькі інтенданти обладнали готель, до також завжди було повно фашистів. Підпільниці Галина Гніденко і Ліза Гельфонд влаштувалися в їдальню офіціантками. Лите таким шляхом можна було здійснити ризиковану операцію.

Вночі в квартирі Галини Гніденко Ятель приступив до діла. У дві бляшанки з-під джему вклав по шість толових шашок, по три протитанкові гранати, додав у кожну бляшанку по кілька гранат Ф-1. Детонаторами мусили служити магнітні міни уповільненої дії з годинниковим механізмом. Очевидно, у напівтьмі Новак переплутав запали. Один чомусь не входив у протитанкову гранату. Ятель хотів вийняти його і замінити на інший. І тут вогневий спалах засліпив його. Десятки дрібних осколків ударили в обличчя, в руки — запал вибухнув. На щастя, не вибухнула граната.

Перебинтований, з обпаленими долонями й обличчям, він закінчив розпочате. Бляшанки із смертоносним начинням Галина і Ліза віднесли вдосвіта в офіцерську їдальню. Новак налаштував годинниковий механізм на 14.00, в цей час приміщення заповнюють гітлерівці на обід.

Міни не підвели. Розкотистий вибух пролунав над містом. Дім, де була німецька їдальня, вихлюпнув з вікон полум'я, шибки, дерев'яні рами й цеглу. Два вершники есесівці, що проїздили мимо, попадали на бруківку разом з кіньми. Згодом з'ясувалося, що від вибуху в залі провалилася у підвал підлога їдальні. Згори на голови гітлерівців упала стеля. Паркет, шматки дощок і цеглу впереміш з офіцерськими мундирами німецькі сапери вигрібали кілька годин із руїн.

… Похмурі Свентокшижські гори, на схилах — дуби й сосни. Гудіння німецьких літаків. Гуркіт бомб. Татакання кулеметів. Загони Армії Людової, розриваючи кільце оточення, вже кілька днів ведуть тяжкі бої з есесівцями та з кількома полками вермахту. Полковник Петер, молодий офіцер у довгополій шинелі і конфедератці, з біноклем на грудях, схилився над картою. На карті село Грушка — маленька крапка на польській землі, а в житті — це море вогню й диму, посвист осколків, вируючі пожежі, німецькі танки, що наступають, спалахи вогнеметів, скрегіт бронетранспортерів. Крізь це пекло, через бойові порядки гітлерівців треба будь-що пробиватися.

Палав ліс. Палали хати. Як смолоскипи, горіли машини. Сотнями ворожих трупів було всіяне мало кому відоме польське село…

Безмовним пам'ятником доблесті відважним стоїть тепер у Келецькому воєводстві біля села Грушка високий гранітний обеліск. Слова, викарбувані на камені, говорять: тут пліч-о-пліч з польськими воїнами Армії Людової на смерть стояли бійці-інтербригадівці під командуванням полковника Петера.

… Кілька років тому про полковника Петера я вперше почув у Варшаві. Проводжаючи мене, польські друзі просили передати йому вітання. Я знітився: якому полковникові?

— Полковник Петер — це ж Терентій Федорович Новак, — пояснили мені, — і живете ви з ним в одному місті.

Так я узнав ще про одну сторінку бойової біографії Ятеля. Потім мені багато розповідав про «келецький» період з його життя Василь Андрійович Бегма.

— Зустрілися ми з Терентієм через кілька днів після того, як наші війська і партизани визволили Рівне від фашистів. Пам'ятаю, сидів я в кабінеті, з якого ще дух гауляйтера Коха як слід не вивітрився. Вікна побиті, фанерою затулені, вітер гуляє, сніг мете. Відчиняються двері, на порозі — він, Терешко, на шиї замість шарфа рушник намотаний, обличчя в пухирях, обпалено. Обнялися ми й стоїмо, слів знайти не можемо… Послали ми його працювати в облвиконком. Був уже сорок четвертий рік, війна ще гриміла. Наші друзі, польські комуністи, звернулися з проханням допомогти їм. Польща тоді ще залишалася тилом гітлерівських армій на сході. Партизанам-полякам, загонам Армії Людової, скрутно доводилося. Потрібні були зброя, боєприпаси, а особливо — досвідчені командири, які вже пороху понюхали. До того ж на території «генерал-губернаторства», як нарекли Польщу гітлерівці, воювало чимало партизанів із числа радянських армійців, які із фашистських таборів вирвалися. Виникла необхідність об'єднати їх, координувати їхні дії з членами бойових підрозділів Польської робітничої партії. Адже й наші, і поляки билися за одну справу. Коротше кажучи, подумав я про Терентія. Завагався тільки спочатку: чи не занадто великий тягар на одні плечі, чи ж справедливо знову посилати у вогонь людину, яка щойно з полум'я вийшла? Але все залежало від нього самого, на таке йдуть добровільно. Запросив до себе, хотів здалеку почати: «Складна річ, Терентію, бути комуністом, ти це знаєш…» А він посміхається: «Нове завдання? Я, — каже, — по ваших очах бачу. Давайте відверто: куди?»

Так Ятель став полковником Петером. Він спустився на парашуті в ліс Сікерно-Ратає, що в Келецькому воєводстві. З ним були два радисти і його новий друг поляк Олександр Долецький. Вони приземлилися в районі розташування загонів Армії Людової, якими командував польський комуніст Мечислав Мочар, відомий у той час по імені Міток. Скоро полковник Петер став членом штабу партизанського обводу-округу і його призначили командиром з'єднання інтернаціональних бригад АЛ «Вольносць» і «Звіцєнство». То були загартовані в боях частини, що на своїх знаменах несли горді слова «За вашу і нашу свободу!». Батальйони бригад складалися з поляків, росіян, українців, білорусів, казахів, з ними поряд йшли чехи, французи, німці — сини й брати тих, кого вісім років тому в далекій Іспанії називали «кращими людьми землі». То були волонтери свободи, ненависть до фашизму зріднила їх. Слава бригад «Вольносць» і «Звіценство» та їхнього командира полковника Петера гриміла за Віслою і навіки залишилася там в обелісках та пам'ятниках.

… Листи, фотографії, ордени,