Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

спійманих мешканців морських вод.

— А що, морського вугра сьогодні немає? — обернувся він несподівано до господаря шхуни, котрий стояв за його спиною.

— Є, є! — заохотив Шарль. — В останньому поглянь!

Запах риби лоскотав ніздрі. Кукутіс чхнув і мало не пригнувся, не бажаючи привертати до себе уваги. Водночас над причалом крикнула чайка і заглушила Кукутіса. Він кинув угору вдячний погляд. Старому подобалося бути непомітним і не поміченим. Особливо вночі, особливо серед людей. Ось і зараз він стояв, усе чув і бачив, усе розумів, а вони на нього навіть не дивилися! А для Кукутіса все це, як кіно! Ось уже й чолов’яга, котрий заплатив за «право першої ночі», відніс ящик із відібраною рибою в свій мікроавтобус, потім розплатився та поїхав, а до Шарля підійшли ще двоє. Вони допомогли переставити ящики на бетон причалу. Один увімкнув ліхтарик і, тримаючи його в правій руці, лівою витягав рибини і перекидав у принесене із собою пластикове відерце, на дні якого при падінні кожної нової рибини дзвінко стукотів лід.

Залишки улову, практично не дивлячись, купив китаєць, котрий приїхав на вантажному моторолері з маленьким холодильником-шафою позаду.

— Ну як, усе продали? — спитав рибалку Кукутіс французькою.

— Та слава Богу! — відповів той благодушно.

— А далеко плавали ловити?

— Та миль за десять—дванадцять від берега!

— Це майже до самої Англії допливли? — захоплено мовив Кукутіс.

Шарль придивився до одноногого, кивнув, немов тепер вважав, що вони познайомилися, і можна продовжувати бесіду далі.

— Ні, до Англії всі вісімдесят буде!

— А-а, вісімдесят, — шанобливо повторив Кукутіс і пере­вів погляд на ніс рибальського катера. — Ви туди, мабуть, і не дійдете!..

— Чому? — здивувався Шарль і стенув плечима. — Доходив уже, і не раз! Улітку навіть туристів возив, до Сент-Марґарет-Бей. Там, правда, швартуватися не можна! Якщо швартуватися, то треба в Дувр або Іпсвіч!

Кукутіс пожвавився.

— І давно ви плаваєте? — спитав він.

— Не плаваю, а ходжу по морю! — виправив співрозмовника Шарль. — Та з дитинства! Мій батько рибалкою був, дід також. У діда шхуна більша була. Він під час війни кількох англійських солдатів врятував, на той берег переправив! — Шарль кивнув у бік моря. — Один солдат важкопоранений був!

— Та він у вас герой, ваш дід! — Кукутіс зупинився на самому краєчку пристані. Між ним і рибалкою, котрий стовбичив на палубі, було не більше двох метрів.

— Герой, звісно, герой! — погодився Шарль.

— Мені б також треба туди переплисти... — промовив Кукутіс благально. — Щоб героєм стати, як ваш дід! Там хлопця одного врятувати треба!

— Від смерті? — уточнив Шарль.

— Від глупства, від якого і до смерті недалеко. Ви б мене не могли?.. — Кукутіс не договорив, але рибалка і так второпав, бо відразу заперечно головою захитав.

— Ви що, — Шарль махнув рукою. — Туди повний бак потрібен, та й прогноз погоди на сьогодні кепський. Тільки ніч була спокійна, а вранці буде штормити. Ви краще на пором, у Кале! Пороми погоди не бояться, вони великі.

— На поромі точно не встигну, — переконливо і твердо вимовив Кукутіс. — А якби я заплатив?

— Та навіщо вам це? — Шарль розвів руками. — Пором вас за двадцять євро доправить і швидше!

— А якщо я вам золотом? — наполягав Кукутіс.

Рибак зареготав, розкотисто та дзвінко. І від його сміху немов посвітлішало на причалі, аж обернулися інші рибалки та скупники риби, і Кукутіс навіть обличчя їхні розгледіти зміг.

— Знаєте що, — все ще з веселою посмішкою на обличчі промовив Шарль, споглядаючи на співрозмовника, як на дивака. — Мені від діда золотий луїдор колись на пам’ять дістався. Я його друзям показував, хвалився. Дурнем був. І дохвалився до того, що зник він. Може, вкрали, може, сам загубив. Ось якби ви мені золотим луїдором заплатили, то, може, і погодився б!

Жартівливий тон, із яким Шарль про золоту монету теревенив, змусив і Кукутіса всміхнутися, тільки усміхнувся одноногий мандрівник хитрою, малопомітною посмішкою.

— Гаразд, — сказав Кукутіс. — Можна у вас сісти? — він кивнув на порожні, що пахли свіжою рибою пластикові ящики, повернуті з причалу на палубу.

— Сідайте!

Кукутіс перекинув ящик дном догори, сів. Закотив над дерев’я­ною ногою штанину і став долонею по нижній частині ноги мацати. Відшукав колечко однієї з шухлядок, до якої у нього давно вже руки не доходили: в самому низу, майже над підбором. Витяг за колечко скриньку, вдвічі меншу, ніж коробка для сірників.

Звідти чотири монетки, загорнуті в чорний оксамит, виловив, розгорнув. У передсвітанкових сутінках, освітлених ліхтарями пристані та машин, вогнями рибальських катерів і ліхтариками скупників риби для ресторанів, блиснули на долоні Кукутіса темним ніжним золотом монети. Одну монету Кукутіс між пальцями затис, інші знову в оксамит загорнув і назад у ногу сховав.

Після цього простягнув цю монету на долоні рибалці.

— Він? — запитав переможно.

Шарль підніс золоту монету до очей. Втупився на неї. Потім ще мобільником підсвітив, ошелешено розглядаючи обидва боки.

— Так, — видихнув через хвилину той. — Він.

Затремтіла палуба під ногами Кукутіса від роботи двигуна. Зірвав рибалка петлі канатів із причальних залізних кнехтів. Бетонний причал із його діловим гамором і розсіяним світлом віддалявся та зменшувався. А по обидва боки шхуни тяглися безлюдні береги каналу. На палубі стало темніше — ліхтарі причалу більше сюди не сягали.

У темному небі заквилили невидимі чайки. Вітер посилився.

«А де ж він?» — Кукутіс раптом помітив відсутність Шарля.

Але стривожитися не встиг, побачивши його нерухоме обличчя за склом у рульовій рубці.

Нарешті шхуна вийшла у відкрите море, і палуба разом із Кукутісом, котрий сидів на перевернутому ящику для риби, захиталася, затремтіла від хвиль.

Кукутіс завмер. Йому стало страшно. Він заплющив очі, щоб новий страх не міг через них потрапити до нього в душу.

Поступово звикнувши до рухливості палуби, старий спробував встати та постояти поруч із ящиком. Тут же майже впав униз, на ящик. Знову озирнувся на рульову рубку, в якій світилося. Нерухоме обличчя Шарля здалося блідим. Він дивився вперед, і можна було здогадатися з почергового похитування плечей, що руки його крутять штурвал, тримають обраний курс.

«Тут же має бути каюта!» — подумав Кукутіс, бо залишатися на палубі ставало все незручніше та страшніше.

Він зібрався з духом, піднявся, зазирнув у рубку, міцно тримаючись за ручку дверцят.

— А можна в каюту? — спитав.

Шарль мовчки кивнув. Навіть не обернувся.

Кукутіс побачив вхід, відчинив дерев’яну