Читати книгу - "Син"

біля річки Нуесес чудово зрошувалася й була, незважаючи на свою родючість, надзвичайно дешевою — якісь там двадцять вісім центів за акр. Бандитів та усіляких «добродіїв», ласих до чужого майна, тоді вешталося Техасом стільки, що хоч греблю ними гати. Але я не заперечував проти того, щоб завжди тримати пістолета напоготові. Крім того, у цій частині штату досі було дозволено заарканювати дику худобу в необмеженій кількості. Зможеш перегнати своє стадо на Північ — отримаєш по сорок доларів за голову. Це був не те щоб спосіб загрібати гроші лопатою, але теж непогано. Тож я вирішив спробувати, адже треба було якось зберегти добре ім’я своєї родини.

Нас було сорок вісім осіб на весь округ. Найближчим моїм сусідом виявився старий мексиканець на ім’я Артуро Ґарсія. Колись він володів майже всією долиною Нуесес, але на той момент зумів зберегти лише двісті секцій. Наша з ним зустріч відбулася за досить неприємних обставин: він намагався перебити мою ціну за ділянку в чотири секції, що якраз прилягала до моїх пасовиськ. Без цього шматка землі моє ранчо було б нічого не варте, тож я підняв ціну до сорока центів за акр. І земельні агенти залюбки прийняли таку мою пропозицію.

— Дуже радий, що ви тут оселилися, — мовив один із них.

— Я теж цьому радий.

— Розумієте… ми намагаємося витурити звідси таких, як цей Ґарсія.

Я мовчки глянув на нього. Мабуть, він погодився б і на меншу ціну, ніж сорок центів за акр.

— Та не подумайте, — неправильно зрозумівши мою реакцію, заторохтів агент, — що я ненавиджу геть усіх мексиканців. Я, власне, одружений із мексиканкою. Просто Артуро Ґарсія знається з відомими злодіями.

— Он як…

— Гадаю, ви маєте звичку носити при собі зброю?

— Авжеж.

— І правильно робите.

Відверто кажучи, ця розмова лише переконала мене в тому, що я оселився саме там, де треба.

Розділ 56

Дж. Е. Мак-Каллоу

Так, вона знову пошилася в дурні; усі це знали, навіть Мілтон Брайс. Добувати нафту в Техасі тепер означало розорюватися: що більше викачаєш зі своїх свердловин, то більше грошей утратиш. Але ж вона передчувала, що так станеться, і відверто казала про це іншим. То чого ж їй побиватися? Це була найграндіозніша ставка в її житті, і вона вирішила, що тепер краще просто викинути всі неприємності з голови й заспокоїтися.

Вона була щаслива з Тедом і своїми дітьми, які на той час були цілком задоволені своїм життям — так-так, навіть Сьюзен і Томас! Щодо Бена, він саме закінчив школу (з найкращими оцінками у своєму класі), а невдовзі його прийняли до Техаського університету в Колледж-Стейшн. Спортом хлопець не вельми цікавився, проте був надзвичайно яскравою особистістю. Він полюбляв спілкуватися з іншими людьми й дуже добре вмів слухати їх, на відміну від своєї сестри, яка чомусь вважала себе пупом Землі, та брата, який не бачив нічого далі свого носа. Сьюзен, витримавши один семестр в Оберліні, гайнула до Каліфорнії. Вона кілька місяців не давала про себе знати, та одного разу о третій ночі задзвонив телефон. Сьюзен сповіщала, що жива-здорова, однак їй дуже-дуже потрібні гроші. Сума була, м’яко кажучи, кругленька, але Джинні погодилася й на це — щоб бодай почути розповідь доньки про її пригоди. Що ж до найстаршого, Томаса, він і далі жив із матір’ю. І це тішило Джинні значно більше, ніж вона очікувала. Звісно, його вже давно треба було б витурити з дому — нехай вчиться жити самостійно. Але ж Том… не такий, як інші, тож їй буде все-таки значно спокійніше, якщо він залишиться при ній. Хоча… жив же якось Фінеас без такої опіки. Однак Томаса ніяк не можна порівнювати з Фінеасом.

Томас був задоволений життям поряд із Джинні, що цілком влаштовувало і її. Він мав авто й чималі гроші, які витрачав, зокрема, на подорожі разом зі своїми друзями. У дитинстві Том був «ой-яким-гарнюнім-хлопчиком», що його й зіпсувало: навіть вирісши, він завжди очікував, що всі навколо упадатимуть біля нього. Тед постійно казав, що Томас — хлопець, до нестями закоханий у власне вродливе личко. Але ж хіба могла Джинні звинувачувати сина в самозакоханості? Він і справді незвичайний красень, схожий на молодого Пітера О’Тула! Однак Томас так пишався цією схожістю, що Джинні мало не піддавалася спокусі нагадати йому, що Пітер О’Тул у його віці вже давно не грівся під крилечком своєї матусі.

Що ж до його способу життя, він приховував це від неї так ретельно, що іноді вона сумнівалася в правильності своїх здогадок. А іноді відкидала всі свої сумніви й побивалася через те, що про її сина ось-ось поповзуть чутки. Хоча хвилювалася вона марно, тому що техасці й досі старанно заплющували очі на звички інших. І Том Мак-Каллоу не був винятком, адже на цих землях досі не вивітрився дух прадавніх часів, коли люди просто не мали змоги вибирати собі сусідів.

Так чи інакше, а це були роки, сповнені спокійної радості: діти були щасливі й жили дружно — навіть Сьюзен дещо вгамувалася. Можливо, саме тому Джинні й надалі продавала своє майно, замість того щоб купувати щось нове. Отак вона позбулася сталеливарного заводу й страхової компанії (куплених іще за тих часів, коли був живий Генк) та більшості своєї нерухомості. А тоді взяла й накупила в техаських нафтовиків земельних ділянок зі свердловинами (звісно, ці бізнесмени радо їх позбувалися). Усе це пройшло так легко, що вона іноді серйозно замислювалася над тим, чи не копає собі й своїй родині могилу — у фінансовому сенсі. Чи не дограється вона до того, що збанкрутує або зазнає серйозних збитків?

Думала Джинні й про те, чи не «понесло» її на радощах, як колись Чарлза Мак-Каллоу, коли він отримав у спадок гроші полковника. Але ні. Її батько був звичайним собі дурником, тому й розорився на розведенні худоби. Тут — дещо інший випадок. Річ у тім, що Джинні нещодавно подорожувала разом із Кассом Рутерфордом країнами Близького Сходу. Її супутник зовсім не вважав, що там щось негаразд: мовляв, справи покращуються: розвивається інфраструктура, підвищується кваліфікація майстрів із буріння й геологів. А вона — аж за голову схопилася. Що тут було двадцять років тому? Жалюгідні халупи й вершники на верблюдах. Тепер — цілі квартали багатоповерхівок (хоча й сміття розкидане скрізь, куди не глянь); хоч якою вулицею підеш — скрізь на тебе витріщаються місцеві жителі. А це всюдисуще телебачення! Ці араби нині чудово знають