Читати книгу - "Шлях Абая"

голосові своєї совісті… Серцем поета відчував, що потрібні слова прийдуть самі.

І ось повітовий начальник назвав його ім’я, він підвівся і скинув шапку.

— Брати мої! — заговорив Абай, трохи збліднувши від хвилювання.— Ви викликали мене на з’їзд, де, немов жарини у вогнищі, зібралися люди з різних місць. Я приїхав, щоб дати своє свідчення урядовим особам. Їх тут зібралося багато, але не посада красить людину, а людина прикрашає посаду. У мене одно прагнення: нехай торжествує правда. Хоч яка гірка вона, тільки правда здатна зціляти рани народні. Я й приїхав з тим, щоб допомогти відкрити істину, яку відчуваю всією душею і всім своїм розумом. Але є ще поміж нас люди з нечистим серцем, котрі думають тільки про ворожнечу і насильство. Казахи кажуть: важко викопати голкою колодязь. А я скажу: ще важче вигнати зло з людського серця. Ось про що хотів я нагадати вам, перш ніж почати свої свідчення.

Так Абай зробив людську совість межею, що надвоє поділяє світ.

Бії сиділи мовчазні і похмурі, але прості люди гучним гомоном схвалили Абаєві слова.

— Навіщо питати мене, чи напав навесні Тобикти на Кокен? — вів далі Абай,— Ніхто з присутніх не стане цього заперечувати. Давайте розберемося краще, як дійшла у них ворожнеча до кривавої сутички. Я син Тобикти, але я говоритиму про вину тобиктинців, про вчинене ними насильство, про зіпсованість їхніх звичаїв. Я не звинувачую простих людей Тобикти, навпаки, хочу виправдати їх. Мої слова стосуються тільки нечесної, підступної меншості Тобикти, людей, які посилають інших, мирних людей на розбій, примушують їх творити злочини. Кого ж з тобиктинців взиваю я насильниками, баламутами, наклепниками? Наш народ каже: «Якщо вимагав правда, не приховуй і гріхів батька свого». Так от, першим винуватцем розбрату між Тобикти і Кокеном я вважаю свого батька, Кунанбая!

Коли Абай вимовив це, йому здалося, що він скинув з душі своєї тягар, який пригнічував його всі ці дні. Йому стало навіть легше дихати. Але тобиктинські верховоди збуджено загаласували, і пролунали сердиті вигуки:

— Астагпиралла!

— Він збожеволів!

— Зрадник!

Абай навіть не оглянувся на них. Він заговорив про те, що протягом півстоліття Тобикти на чолі з Кунанбаєм незаконно забирали землі у мирних уаків. Загарбані його батьком урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай він назвав «безспірними землями уаків». Акжал, Терекудук, Каракудук, Обали, Когали, що спричинилися до сутички, так само з давніх-давен належали кокенцям. Абай сказав навіть, які аули володіли ними і які там жили сім’ї.

— Коли справжні власники захотіли взяти назад свої незаконно відібрані землі, загарбники-тобиктинці напали на них, побили, покалічили, і їх ще й звинувачують у злочині проти закону…

Абай говорив переконливо і запально. Тобиктинські верховоди не сміли звести на нього очі, а коли хто й зустрічався з ним поглядом, поспішав подивитись убік.

Розповівши потім про минулі стосунки Тобикти і Кокена, Абай знову заговорив про весняні події, про уразбаївський наскок.

— Цей напад на Кокен вчинили кунанбаї наших днів. Вони примусили плакати не тільки кокенські аули, але й тобиктинців — бідних табунників, чабанів, пастухів, які горіли на роздмуханому Уразбаєм вогні…

Абай задихався від хвилювання, очі гнівно сяяли на його побілілому обличчі.

— Вчора я до пізньої ночі вислухував скарги кокенців і тобиктинців, я бачив їхні рани, їхні страждання, їхні сльози. Тринадцять чоловік з посланого Уразбаєм загону кокенці взяли в полон. Вони й досі не повернулися додому, вони мучаться, заковані в кайдани. П’ятеро з них були табунниками, шестеро — чабанами і двоє наймитували: один в домі Уразбая і другий — у Азимбая. Родини цих бідолашних пішли з торбами…

Абай назвав імена полонених, назвав кокенські аули, де вони перебувають, імена їхніх дружин, дітей і родичів…

— На наш з’їзд прибули кокенці Бостан, Кулжатай, Єнсебай,— говорив він далі.— Це були дужі, як верблюди, жигіти. Гляньте тепер на них: один залишився без руки, в другого нема зубів, у третього поламані ребра, їх скалічили тобиктинці тієї ганебної ночі… Всі троє — бідні люди, що живуть з своєї праці, вони були годувальниками двадцяти чотирьох чоловік. Серце стискається, коли здумаєш про те, що малі діти і недолугі старики, наречені і старенькі вдови, які годувалися працею цих трьох жигітів, гинуть тепер з голоду… Потерпіли прості люди, бідняки,— гримів голос Абая,— але ті, хто нацькував їх одного на одного, залишилися цілі і неушкоджені. Жодна волосина не упала з голови Уразбая, Азимбая, Жиренше, волосного управителя Самена, Жанатая…

Абай давав свідчення, але люди розуміли, що воно переросло в обвинувальну промову, в позов, пред’явлений баям від імені бідняків.

Волосний управитель Самен голосно, щоб усі чули, звернувся до своїх сусідів:

— Чого це Абай заступається за нікчемних людців? От уже правду кажуть: «Похвали маляра, він і бороду собі пофарбує…» Так і з Абаєм. Надто вже він високої думки про себе!

І ніби у відповідь почувся збуджений голос Дармена:

— Ой Абай-ага, мало ще людей, які розуміють високу суть ваших слів! Ви казали: не будь сином свого батька, а будь сином людським! Це не порожні слова, а справжня віра ваша, скарб, здобутий кров’ю вашого серця! О, який добрий ви і мудрий, дорогий ага! Хай буду я жертвою за вас!

У цих словах звучали і радість, і гордість за Абая. Кулжатай, що сидів поряд Дармена, захоплено торкнув його за плече і вголос вигукнув:

— Абай заради правди відцурався рідного батька! Про таких, як Абай, кажуть: «Син народу»! Хай буде щасливим шлях його життя!

Абай перечекав, доки вщухли схвальні вигуки народу, викликані словами Дармена і Кулжатая, і вів далі:

— Я хочу запитати, чи так уже потребували землі, загарбаної у Кокена, табунники, чабани, скотарі, яких послали за неї битися? Може, їм ніде було б випасати свої табуни, якби вони не відвоювали у кокенців їхні пасовиська? А може, їм ніде поставити свої чорні, полатані юрти і хижки? Ні, цим нещасним обдуреним людям не були потрібні ні Жимба, ні Акжал, ні Каракудук. Їх нацькували на Кокен верховоди тобиктинців. Вміло використовуючи невігластво цих людей, улесливо називаючи жигітів то «влучною кулею», то «гострою шаблею», то «смертельною пікою», Уразбай, Азимбай та їхні прибічники зуміли зібрати загін з бідняків тобиктинців і нацькувати його та таких самих бідняків кокенців. І ось це безглузде, ганебне побоїще називають тут «суперечкою». Ні, це не суперечка, а злочин, і винуватців його треба жорстоко покарати за те, що вони примусили страждати стількох людей. Саму ж справу треба вирішити на користь кокенців, які живуть чесною працею на своїй землі…

Абай говорив тепер навмисне повільно,