Читати книгу - "Останнє літо"

Таня у відповідь сказала, що вона знає цей автомат, у нього тільки відбій сильний, а так він добрий. Хотіла додати, що в своєму житті багато разів і розбирала, й збирала цей автомат, і стріляла з нього, коли була в партизанській бригаді. Та вже не сказала про це, щоб не вийшло так, ніби вона не просто пояснює про автомат, а хоче й похвалитися своїм минулим, окрім того, що її й так зараз усі хвалять.

Коли почула від начальника госпіталю, що він напише реляцію, задоволено подумала, що, як і справді нагородять, носитиме два ордени Червоного Прапора. Щоб хтось із жінок носив два ордени Червоного Прапора — вона сама ще не бачила. Напевне, в льотчиць є, а так не бачила.

Жінка-хірург, показуючи їй після операції вийнятий осколок, сказала, що в неї просто щасливе поранення: осколок чималий, якби пройшов трохи вище — порвав би легені, а трохи нижче — нирку. А він наче спеціально просунувся, щоб нічого не зачепити. Поранення треба вважати середньої тяжкості, а могло — «сама розумієш, що тобі пояснювати», — сказала жінка-хірург і, тримаючи пінцетом осколок, спитала:

— Залишити тобі на пам’ять?

— Ну його, кинь, — сказала Таня.

Жінка-хірург — та сама, в якої Таня три дні тому була присутня на операції, коли вмер на столі артилерійський капітан, що згадував свою матір.

Тоді плакала над капітаном, а тепер раділа, яке щасливе поранення в Тані.

А Таня, ще не знаючи, яке в неї щасливе поранення, коли її збирались оперувати, згадала про того капітана і вперше за останні дні подумала про свою матір. Їй зробили операцію, а голови не перев’язали. Нижче від скроні просто здерло клапоть шкіри, коли вона вдарилась головою об борт машини. Промили, помазали й заліпили пластирем.

Дали трохи відпочити після операції й разом з іншими відправили санітарною машиною в тил.

За другу половину дня вона разом з іншими пораненими проїхала той шлях, який так добре знала по своїй роботі в Рослякова, той самий шлях, за яким стежила сама, щоб поранені на ньому не затримувались.

Щоб на цьому шляху не було ніяких затримок, у тому, власне, й полягала вся її служба на війні, починаючи від Сталінграда. Але тепер, коли вона їхала цим шляхом поранена, він здавався їй довшим, ніж коли вона була лікарем.

У другому ешелоні армії, куди вона потрапила вже надвечір, добре знайомий їй начальник відділення, прочитавши історію хвороби, яка тепер супроводжувала Таню, сказав їй, що за характером поранення хоч і з натяжкою, але можна зробити так, щоб вона застряла тут, у них, не виходячи за межі армії.

— Не треба, — несподівано для нього сказала Таня. — Нехай як буде, так і буде.

— Май на увазі, через півгодини повеземо вантажити поранених на летючку, і тоді вже… — Він не договорив, було й так зрозуміло: якщо з санітарної летючки потрапиш у фронтовий госпіталь, а звідти вивезуть, як це зветься у медиків, до госпітальних баз внутрішніх районів, то повернешся сюди не скоро, лише після остаточного одужання.

Начальник відділення знав про Таню, що в неї тут, у армії, чоловік. Тому, бажаючи зробити краще, ладен був порушити загальний порядок. І здивувався, коли Таня так рішуче відмовилась від цього. Не зрозумів, що відмовилася саме через те, що в неї тут, у армії, був чоловік.

Спочатку, після поранення, вона думала про інше: раділа, що жива, переживала за вбитих, особливо за водія машини, з яким перед цим так гарно їхали й розмовляли, думала про себе й про те, що з нею сталося тепер, оце щойно. І лише потім, після операції, вже дорогою сюди, почала думати про те, що сталося з нею не тепер, а до цього.

Це й змусило її сказати «нехай буде, як буде». Треба було тільки, сказавши це, так і зробити, не передумати за той час, який ще залишився до від’їзду санітарної летючки. Головне — знайти в собі сили не передумати зараз, а потім, коли вже поїдеш у тил, передумувати буде пізно.

Господи боже мій, звісно ж, їй і не снилося, що все станеться саме сьогодні! І не думала про це. І не хотіла цього. А все-таки вийшло так, ніби подала клопотання самій долі. Генералові тоді не зважилась, не подала клопотання, щоб її перевели звідси до якоїсь іншої армії, а долі подала. І доля розпорядилася так, як треба, і не відібрала в неї при цьому життя, а тільки поранила. «Поранення середньої тяжкості…»

Таня з тугою згадала Синцова і шість нашивок за поранення, що були в нього на гімнастерці, три — червоні, три — золоті. Усього півдня тому, там, біля переправи через Березіну, коли він притягнув її до себе, поцілував і хотів ще раз, а вона відірвалась, сказавши «незручно», вона побачила в нього над правою кишенею гімнастерки, просто перед очима, ті нашивки і навіть чомусь полічила їх тієї миті, хоч добре знала, що їх шість, а не п’ять і не сім, і знала всі його поранення, за які була кожна з цих нашивок. Не лише чула від нього, а й знала сама. Знала на дотик і шрам на боці, вище третього ребра, після першого поранення, і шрам під волоссям на голові — після другого, і шрам від третього, найтяжчого, від якого він мало не вмер, великий, на спині — від хребта до стегна; все це було ще до неї, точніше, до того, як вони стали разом. А його рука — то вже потім, коли вона вже була з ним. «Була з ним, була з ним», — беззвучно, сумно повторювала вона сама собі.

Таня знала, що там, на станції, де формували і відправляли санітарні летючки, весь цей час, усі одинадцять днів наступу працювала Зінаїда. Її через те туди й надіслали, що вона якраз підходила для цього з її гучним, чоловічим голосом і жіночою невідступною турботою про поранених. Там, на станції, нашвидкуруч збивали в состави порожняк, який щойно звільнився від вантажів, що прибули на фронт, вантажили в