Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

«Хоч Північного полюса я й не досяг, зате знайшов шлях до сердець співвітчизників», — сміливо міг сказати тепер Руал Амундсен.

Ніколи ще його не зустрічали таким потоком вітань, як зараз, коли він уздовж норвезького узбережжя повертався з експедиції. Міста, містечка й найменші селища вітали національного героя прапорами, школи висилали в порти делегації, робітники на верфі кидали роботу, рибалки — лов. Кожен як міг ушановував великого Руала.

І Амундсен уже не мучився тим, що «Мод» не дісталася до полюса, що вона не досягла навіть тих широт, до яких тридцять років тому доплив Фрітьоф Нансен. Дрейф «Мод» не був марний. Наукові спостереження, які сумлінно й регулярно провадилися на судні протягом багаторічного рейсу і які згодом доктор Свердруп опрацював і опублікував у п'ятьох грубих томах, були надзвичайно цікавим матеріалом для вчених. Але цей вагомий внесок в науку по-справжньому було оцінено значно пізніше. Проте, коли 1925 році «Мод» прибула в Ном, жоден з кредиторів Амундсена не думав про цінні наукові відкриття. Всі вони вимагали тільки одного: негайно сплатити борги. Заклопотаний підготовкою нової повітряної експедиції, Амундсен не міг задовольпити ці вимоги, і «Мод», що мужньо боролася із стихією Арктики, було продано з торгів як звичайне транспортне судно.

— Отепер ви, пане капітане, уже напевно згорнете вітрила і назавжди заякоритеся над Буннефіордом? — запитав жартома кореспондент і націлився олівцем у блокнот, чекаючи відповіді.

— Чого б то? Я тільки розгортаю їх, — усміхнувся Амундсен. — Наступного року вирушаю в нову експедицію із Шпіцбергену на Аляску. Але цього разу я обрав дирижабль.

— Ви, мабуть, полетите з професором Екенером на «Цеппеліні»? Цей німецький дирижабль має вже на своєму рахунку чимало успішних польотів. Нібито сам Нансен збирається взяти участь у цій міжнародній повітряній експедиції і навіть очолити її.

— А я ні. Ви добре знаєте, що мої експедиції вирушають тільки під норвезьким прапором.

— Ще одне делікатне запитання. Пробачте, якщо я невдало сформулюю його. Наші читачі цікавляться… Навіщо це все вам? Ви вже досягли слави, живете забезпеченим життям, здійснили свої мрії. Навіщо ж вам знову рискувати?

— Навіщо? — Холодний погляд розумних очей Амундсена ніби ставив бар'єр перед настирливим газетярем, — Навіщо? — вже лагідніше повторив полярник. — Ви не зрозумієте мене, коли я скажу, що це потрібно мені для того, щоб затушкувати білі плями на карті, щоб намилуватися краєвидом білих просторів, по яких ще не ступала людська нога, просторів, на які сотні тисяч чи сотні мільйонів років дивилися тільки зірки, щоб бути першою людиною, яка порушить їх спокій. — Амундсен запалювався все більше. — Коли робиш відкриття, сповнюєшся почуттям щастя. Цього не може зрозуміти той, кому ніколи не доводилося зненацька побачити в імлі, перед носом корабля, чи над вкритими інеєм спинами собак, або під крилами літака обриси невідомої землі, землі чистої, не закаляної ні зрадою, ні підлістю. Вона кличе до себе, притягує, мов магніт. Ні, не вслухайтесь: цей поклик не кожному дано почути.

І вже через кілька годин радіостанції і телетайпи рознесли в усі закутки світу сенсаційну звістку про нові плани невгамовного норвежця. Кожна його доповідь, кожний публічний виступ закінчувалися вибухом загального ентузіазму. Немов із рога достатку на нього знову посипалися запрошення до європейських і американських столиць. І знову нагороди, почесті, мистецьки виписані на пергаменті дипломи, пам'ятні медальйони — золоті, платинові, оздоблені діамантами…

Та з-поміж сотень зворушливих зустрічей найбільше запам'ятався Амундсену прийом, який влаштували йому робітники верфі на одному з острівців, звідки походив рід Амундсенів. Зібралися там і молоді, і ті, хто ще пам'ятав худенького хлопчика з палаючими цікавістю очима, який усе хотів знати, про все розпитував, жадібно вбирав очима реї, снасті й щогли кораблів. Коли теслі й майстри-корабели несли його на руках до верфі, а жінки показували на нього своїм дітям і казали: «Беріть з нього приклад, будьте такі, як він», — на очі йому наверталися сльози.

Він знову був у своїй стихії: гарячково працював над книгою про арктичний рейс на гідропланах «N-24» і «N-25» під назвою «Мій політ до вісімдесят восьмого градуса північної широти», давав інтерв'ю, брав участь у конференціях, охоче виступав на них, чого раніше уникав, і знову послідовно й наполегливо збирав кошти на трансполярну експедицію. Довідавшись, що італійський уряд хоче продати за порівняно невисоку ціну дирижабль № 1, збудований на зразок німецького «Графа Цеппеліна», Амундсен негайно запросив по телеграфу до Сарпсборга його конструктора Умберто Нобіле, щоб домовитися про купівлю дирижабля.

— Беніто Муссоліні уповноважив мене передати вам, що наш уряд, визнаючи ваші надзвичайні заслуги перед наукою, дарує вам дирижабль № 1…

Приголомшений таким сюрпризом, Амундсен пильно придивлявся до молодого офіцера. На обличчі Амундсена, поораному глибокими зморшками, промайнула тінь недовір'я. «Що під цим криється?» — подумав він. Кинув оком на Елсуорта, обличчя американця теж було холодне.

— Згідно з проектом дуче наша експедиція здобуде Північний полюс під прапором Італії, — дійшли нарешті до нього слова офіцера.

І він усе зрозумів.

— Яка ціна вашого дирижабля? — сухо перебив Амундсен офіцера.

— Але ж це дарунок, капітане, чудовий, безкорисливий дарунок.

— Яка ваша ціна? — холодно повторив Амундсен. — Прошу переказати Беніто Муссоліні мою подяку за його шляхетний «безкорисливий», — це слово він підкреслив іронічною посмішкою, — жест і одночасно нагадати йому, що послуг Руала Амундсена не можна купити навіть за дирижабль. Ні за яку ціну! Я норвежець. Кожна очолювана мною експедиція — сухопутна, морська чи повітряна — вирушає тільки під прапором Норвегії. Отже, не будемо марнувати часу. Я хочу купити ваш дирижабль для своєї, норвезької, експедиції. Тому й питаю про ціну. Якщо дирижабль