Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Того самого вечора, коли мандатор послав свої підрозділи, Дмитро спав на Кремениці. Уві сні почув тихий спів. Збудила його пронизлива Пелехова співанка. Пісенькою комара співала стара рушниця. Засвітив каганець, рушниця ще грала, мов пульс серця. Обійшов зимарку. Коні спокійно пирхали у загородах. Ніч була темна. Раненько помчав до села.

Чи старий цісар помер? А чи це знак, що настав час? Адже ми готові.

Надвечір зібрав старшину в Палієвій хаті. Що нового? А що? Весь час ретельно пильнували проходи й засіки, але не мали жодних відомостей. Якийсь маленький пастушок казав, що бачив жовнірів на Скуповій. Ото й усіх вістей. А ще хіба те, що заграла стара рушниця і занепокоїлася. Тепер обов’язково треба було послати розвідку до Устерік.

Однак він залишився на ніч у Палієвій хаті, бо страшенна буря охопила Голови. Чорні хмари насувалися з усіх сторін. З неба лилися потоки, ніхто не міг вийти з хати, ніхто не міг навіть подумати перейти Білу Ріку. Громи грали і били довкола так, що здригалася Палієва хата.

Разом із бурею, серед бурі й темряви, припливли війська мандатора, війська неволі. Від самих Кут бойовим порядком керував вахмістр Брнатцік. Він також наглядав за збором сільських ровт. Коли один із ґаздів відмовився, пояснюючи, що негода, Брнатцік відразу наказав гайдукам повісити його на дереві. Під страхом шибениці збиралися ровти і йшли полонинами та хребтами, за ними йшли драгуни, тримаючи пістолети напоготові. Вже від Довгопілля навколо били блискавки, декого оглушило.

Так підійшли до Палієвої хати.

Чупрей, який мав вартувати при брамі ґражди, заснув. Ніхто не чув, як наблизилися чорні полчища, війська та ровти, ніхто не знав, коли оточили хату. Лише коли серед тріскоту громів почали долинати постріли, крики та удари кілків по дахах ґражди, Чупрей прокинувся, а решта товариства всередині хати зрозуміли, що вони в облозі.

Коли роздивилися, наскільки численними є сили ворогів, Дмитро вирішив, що повинні пробитися зі зброєю. Спочатку повирубували протеси, повставляли у діри рушниці і так стріляли у нападників. Їхні рушниці були сухі, сховані за потрійною стіною ґражди і хати, воювали вдаліше, ніж ті, що їх оточили і перебували серед бурі та зливи. Громи оглушували світ, і цілу хату оглушували безперервні постріли оборонців. Уже забули про страшну ніч, буря битви захопила всіх.

Здавалося, що така нерівна боротьба не може тривати довго, але вона тривала цілу ніч. Кулі атакуючих дірявили хату, їхні кийки поступово розбивали стіни ґражди, але й самі нападники мали великі втрати, а з оборонців хати ще ніхто не був поранений. Дмитро розумів, що пробитися можна тільки вночі, поки темно. Приготувалися, взяли довгі ножі, короткі й довгі топори і, стріляючи в один бік, нараз кинулися цілою групкою у протилежний. Проминувши ґражду, опинилися серед натовпу. Василюк попереду. І це було помилкою. Бо війська і ровти отримали строгий наказ – якщо не вийде інакше, випустити всіх, але Василюка привести живим. Як тільки його впізнали у спалахах блискавок, усі палиці й сокири повернулися проти нього. Ззаду, за шеренгами селянських ровт, вигукували кутські гайдуки та жовніри, нацьковуючи їх, наче гончих псів під час полювання. Дмитро прорвався через кілька рядів, ударяючи то ножем, то сокирою, і на мить зник у котловині. Знову сяйнула блискавка, знов його упізнали. Знову колов ножем, рубав топором, трощив і громив. Але досягли його десятки довгих київ, упав під ними, як під обвалом лісної колиби. Так само схопили Клима, пана Осьвєнцімського, Мартищука та інших. Пов’язали їх скалушамита ланцюгами, а в захопленій хаті катували й били старців та жінок. Упійманих, зв’язаних прикували до коней. Битва вщухла і вщухли громи. Світало.

Лише Куділь, Чупрей і Лизун якось вирвалися; сиділи у Шкіндовій буковинці, у ямі на дні яру. Радилися, як би відбити Дмитра. Заразом подумали про Оленку.

Під ранок випогодилося. Впали тумани, позалазили в яри та звори. За кілька кроків не було видно. Продираючись хащами, проповзаючи крізь лісові трави, добралися до хати біля заглибини коло Шкіндового джерела. Вже світало, коли викликали Оленку з літника.

Оленка не спала. У променях світанку було видно її видовжене худе обличчя, загострений ніс, ще темніші, ніж завжди, очі. У скрутні моменти Оленка не смикалася, була спокійна. Часто нарікали на її бабське авантурництво і на впертість. Тепер мовчали й чекали. Оленка відразу знайшла рішення:

– Кожен із нас візьме по кілька коней із нашого табуна. Так ударимо з Просічного на халамидників, ніби кіннота. Ловіть коней, швидше! – вказала на толоку за лісом.

Без жодного слова помчали на толоку. Оленка чекала в лісі. А по всіх хатах ще плюндрували жовніри та гайдуки. Витягали з хат тих, яким не вдалося втекти, били їх гарапниками, в’язали і тягли з собою.

Коли вже весь похід вирушив, як довгий вуж, і, йдучи від Палієвої хати, повертав біля Шкіндової межі ліворуч до Просічного плаю, всі три ватажки вже причвалали на конях до буковинки. Кожен привів чотирьох коней. Оленка відшукала чоловіків зі свого роду, які поховалися в буковинці. У хаті нікого з нападників уже не було. Зайшли до хати. Оленка вдягнула широкий стриїв пояс, заклала за пояс пістолети й барди. Старий стрий батька і Оленчин вуйко також збиралися. Приготували цілу тайстру пістолетів, наче на весілля. Хтось сідлав коней. Оленка, не чекаючи, сіла на білого коня, другого вела біля себе. Поїхала. Всі інші ще більше поквапилися з сідланням, озброєнням і виїздом. Наздогнали Оленку, відразу погнали коней навскач. Рушили так різко, що деякі коні присіли на заді й так зсувалися кілька кроків по стрімкому плаї. Догнали задні сторожі походу біля самого урвища над Просічним. Не могли розгорнутися, але, їдучи такою купою коней, поштовхали з берега стрільців і вдарили в саму середину походу. Великий білий драгун загородив Оленці дорогу і, незрозуміло лаючись, пальнув у неї з пістолетів. Обидва рази схибив. Поки встиг перезарядити, Оленка піднялася в сідлі, рубонула його бардкою по голові. Той упав, Оленчині коні розтоптали його на порох. Великий і сильний драгунський кінь заплутався і з вереском зсунувся у бердо. Оленка погнала далі. Похід зупинився, усі дула повернулися догори. Оленка далі пробивалася через юрму. Дмитро був уже нижче, у Дубовому, прикутий до коня головою вниз. Оленка кинулася туди, за нею пробивалися Куділь, Чупрей, Лизун і обидва старці, кревні Оленки.

Потім Лизун вихопився найдалі вперед, але його коні сплуталися на тісному стрімкому плаї. Зверху і знизу його почали