Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Лєра! – струснув злегка, намагаючись привести до тями.

Але Лєрка, схоже, була в якійсь прострації та взагалі не реагувала ні на його слова, ні на дії. Довелось просто підхопити її на руки та бігти, наскільки це було можливо з такою ношею, до дракона, що тупцяв посеред снігу. Вже біля нього вона нарешті замотала головою, повертаючись у свідомість та обвиваючись руками навколо Ігоревої шиї:

– Що це було? – збиваючись на хрип ледь змогла вона мовити.  

– Ти в порядку? – занепокоєно вдивлявся він в її обличчя.

Лєра мотнула головою й спробувала вистрибнути з його рук:

– Так. Трохи злякалась.

Він опустив її на землю та не випустив з обіймів:

– Ти дійсно нормально почуваєшся?

Дівчина сховала обличчя на його грудях, вчепившись у накидку:

– Я бачила полум’яніючі очі. І… здається, я їх вже бачила раніше… коли горіла від протиотрути. Він щось казав… та я не можу згадати.

Ігор перевів погляд на дракона, що якось дивно розглядав Лєру.

«Вона їм потрібна», – знов пролунало в його свідомості.

«Навіщо?»

Відповідь пронеслась по його спині морозяними голками: «Відродження!»

До біса Стрибор’я! З них і Лукоморських краєвидів вистачить. Він всадовив Лєру на дракона і вони повернулись до замку, мовчки, задумливо і нічого фактично не розглядаючи на зворотному шляху. Лєркине мовчання лякало. Лише в їхніх покоях, допомігши їй роздягнутись, він впав до крісла, потягнувши дівчину до себе:

– Що з тобою? Злякалась?

– Ні, – мотнула вона головою, розсипаючи волосся по плечах, мов виверження вулкана. – Намагаюсь виловити суть. Згадати. Це, як якась мана – не заспокоюсь, поки не згадаю, що він казав.

– Лєр, – він торкнувся її підборіддя, повертаючи обличчя до себе, – не ганяй себе по колу. Спочатку дійсно треба заспокоїтись. Це був просто фантом.

Вона окинула його досить скептичним поглядом:

– Котрий ми бачили вдвох?

– Міражі бачать всі.

– Але ж голос в моїй голові…, – Лєра спробувала щось довести.

– …домалювала твоя уява, – перебив її Ігор. – Після того, що з тобою відбулось – це не дивно.

Вона сердито насупилась:

– Натякаєш, що в мене дах зносить?!

Він спробував розсміятись якомога розслабленіше:

– Ні, синице! Це – звичайний посттравматичний синдром. Згодом минеться. Давай накапаю тобі заспокійливого.

Невдоволено пирхнувши, Лєрка зіскочила з його колін:

– Дякую, не хочу! Годі мене нашпиговувати!

– Лєр, – підвівся він за нею, – це нормальне заспокійливе. Воно не впливає на мозкову діяльність й не має побічної дії, – обійняв і потерся носом об її скроню. – Справді.

Вона декілька разів вдихнула-видихнула:

– Все. Я – спокійна.

От же – впертюх! І тиснути – не варіант. Це тобі не в університеті, де можна було авторитетом задавити.

– Добре! – здався він. – Мені треба переговорити з дідом, а поки покличу…

– Тільки не Алєлю! – аж скрикнула вона. – Ти ж розумієш: їй зараз точно не до мене!

Так, чекати помочі від Алєлі – наразі марно. Хто б їй допоміг.

– Тоді я покличу Радмилу.

– Ні-і-і! – застогнала так, наче її тортурам піддавали. – Краще вже Мілоша, якщо ти так боїшся мене одну полишати. Він про якусь гру розповідав – хоч пограємось.

– Клич! – Ігор вийшов за двері тільки після того, як упевнився у появі коловертня.

Дід прийняв його у своєму кабінеті:

– Як Валерії місцеві краєвиди?

– Ми були біля Ока Стрибор’я.

– Он як? – Креслав явно напружився, відчувши неспокійний тон онука.

– Там з’явився фантом чорного дракона, – Ігор втупився в очі діда, намагаючись зчитати реакцію того.

Той здивовано змахнув бровами:

– Ти певен?

– Куди певніше: Лєра його теж бачила і впала у дивний ступор після цього. Тобі щось відомо про подібне?

Креслав відкинувся на спинку крісла:

– Хочеш знати, чи не існує якогось пророцтва?

Ігор скривився, наче від зубного болю:

– Я не вірю в пророцтва.

– Та і я не вірю, онуче. Але одне є: про відродження чорних драконів та вогняну діву, – примружившись дід спостерігав за його реакцією.

Це вже було занадто! Просто знущання бісової долі, якщо вона, взагалі, існує! Йому тільки дурнуватих пророцтв бракувало та ще й з таким збігом!

– І що в цьому пророцтві? – він нервово стиснув підлокітники крісла.

– Тільки те, що вона поверне чорних драконів.

– А що буде з нею?

Дід похитав головою:

– Невідомо. Про це – ні слова.

Ігор підвівся:

– Я дуже вдячний тобі за все, але весілля відбудеться у Лукомор’ї. Надто щільно валяться всілякі негаразди на голову Валерії. На стільки щільно, що вже я стаю параноїком. Пробач, – він розвів руками, – але ризикувати я не стану.

– Тобто, – зітхнув Креслав, – мою пропозицію ти не приймеш, навіть, якщо я доб’юсь скасування необхідності ініціації для спадкоємця.

– Не прийму, діду: я не підпущу її до драконів. Ти ж знаєш, хоч вони й співіснують з вами, та свої загадки люблять понад усе.

– Так. Я розумію, – кивнув той, начебто спокійно.

Він прокинувся через голосне й важке дихання Лєри. Вона щось шепотіла уві сні, та зрозуміти це було неможливо. Ігор торкнувся її зап’ястя: пульс просто калатав, тож, довелось будити:

– Лєра, Лєра, – обережно, щоб не злякати поторсав за плече.

Дівчина стрімко підскочила на ліжку, хрипко віддихуючись:

– Я бачила його! – зашепотіла голосно.

– Кого, Лєра? – обійняв, пригортаючи до себе.

– Чорного дракона… Того… що викрали… Йому погано, Ігоре…

– Лєрка, тобі наснилось, – стиснулось в нього зсередини.

– Ти не розумієш, – знесилено відкинула вона свою голову йому на плече, – я справді його бачила.

Мої дорогі читачі та друзі! Перша книга циклу «Дев’ятизем’я» завершена. Дякую за вашу увагу і підтримку! Продовження незабаром у другій книзі «Володар Стрибор’я». Чекаю всіх там))

Кінець