Читати книгу - "Вигнання з раю"

«спритна», мала змії замість волосся, величезні зуби, висолоплений язик, а лице таке страхопудливе, що кожен, хто дивився на нього, кам’янів з жаху. Все оте камінюччя, що валяється сьогодні на землі, то люди, понищені Горгоною. Так би вона, мабуть, покінчила з людським родом взагалі, коли б на Олімпі не виникла опозиція: Зевсова донька, богиня мудрості Афіна, знайшла на землі мужнього хлопця на ймення Персей, дала йому діамантовий серп, крилаті сандалі, магічну торбу, відполірований щит і доручила знайти Горгону і відрубати їй голову. Персей знайшов Горгону на заході, в країні гіперборейців (здається, аж у Англії), де потвора спала серед змокрілих від дощу людей і звірів, перетворених нею на каміння. Щоб самому не скам’яніти, Персей не дивився на Горгону, а тільки на її відбиття в щиті. Афіна спрямувала йому руку, і він відтяв огидну голову. Неждано з тіла Горгони вискочив крилатий кінь Пегас, якого вона сплодила з богом морів Посейдоном, і помчав просто в Грецію до гори Гелікон. На тій горі, як це тепер знає й мала дитина, жили тоді покровительки мистецтв і наук, прекрасні музи, і страшенно страждали від спраги. І ось треба ж було так статися, що породження такої гидомирної звірюки, як Горгона, — кінь Пегас, добігши до Гелікону, вдарив там у землю копитом, і на тім місці заструменіло чистою, як сльоза, водою — натхнення вічне джерело Гіпокрен. Пегас, виходить, сотворив і подарував Гіпокрена музам, за що вони проголосили його своїм улюбленцем, а слідом за ними зробили це й усі поети, в тім числі й українські. Ось як воно все може повернутися!

Але на цьому не кінчається наш міфик про Пегаса. Бо ж його рідна тітонька Єхидна пустила на світ його двоюрідну сестричку Химеру, про яку сам Гомер сказав так: «Лев головою, задом дракон і коза серединою» («Іліада», 6, 181). До того ж вона мала досить паскудну звичку дихати на все живе вогнем, спопеляючи його дотла.

Знову довелося втручатися богині мудрості Афіні, яка знайшла прекрасного мужнього юнака Белерофонта, посадовила його на Пегаса (так-так, на поетичного коня Пегаса!), дала в руки лук і колчан зі стрілами, наконечники в яких були зроблені з олова, і послала проти Химери. Белерофонт прискочив до потвори, пустив їй у вогнедишну пащу стрілу з оловом, олово від вогню розтопилося, полилося Химері в тельбухи і спалило її на смерть. На радощах Белерофонт спрямував Пегаса на Олімп, забувши, що туди без перепустки на безсмертя ніхто не має права й носа ткнути. Зевс, побачивши таке нечуване нахабство, всміхнувся собі в бороду й пустив з Олімпу гедзя. Гедзь полетів до Пегаса, укусив його під хвостом, кінь хвицнув задніми ногами, скинув Белерофонта на землю, а сам гайнув на Олімп. Белерофонт нас не цікавить.

Упавши, він покалічився і незабаром вмер. А Пегаса Зевс залишив на Олімпі, але вже не для того, щоб він надихав поетів, а для транспортування на землю всіх тих блискавиць, якими верховний бог карав людей чи то за їхні провини, чи й зовсім безвинних, одним словом, Пегас із якогось часу став знаряддям несправедливості.

Може, саме через це люди майже завжди ставилися коли й не з підозрою, то принаймні з деякою пересторогою до поетів, а на коней теж затаїли злобу, що й призвело мало не до цілковитої виміни їх автомобілями, тракторами та іншими незграбними механізмами.

Нетерплячі читачі можуть спитати автора: а до чого тут усі ці єхидни, химери, гідри і пегаси, коли йдеться про анонімників і наклепників? І чи не ліпше було б простежити історію цього питання, почавши від законів індійського царя Ашоки, повелінь єгипетських фараонів, римського права, салійської правди, капітуляріїв Карла Великого, «Руської правди» Ярослава Мудрого, Судебника Івана Грозного, «Уложения о наказаниях» руських царів, кодексу Наполеона — і аж до сучасних кодексів і законів?

І взагалі — хто ж той злісний анонімник, що заважає чесним трудівникам Веселоярська будувати нове життя?

У автора єдине виправдання: його міфикологію можна не читати. Він про це вчасно попереджував. Не написати ж він не міг, бо замучили б його критики.

Динозаврія-2

Для виконання свого доручення дід Утюжок мобілізував Петра Безтурботного з його кіньми. Пішки на таке діло йти негоже, бо несолідно, техніка теж не годилася, бо від неї надто багато стуку і грюку, а природа любить тишу. Та й те сказати: коні тепер стали, може, ще більшою рідкістю, ніж рогові гребінці, тож гріх було знехтувати можливістю покататися на Петровому возі. На коней Безтурботного приїздили подивитися з усього району, червоні слідопити приходили цілими загонами, розпитували Петра про фронтові його подвиги, а найбільше про подвиги тих коней, з якими він пройшов усі фронти: як, та що, та куди й звідкіля? А тоді вже й про сучасне: які його плани на майбутнє і чи скоро господарники повернуться обличчям до коня? На що Петро з властивим йому лаконізмом відповідав: «А які, щитай, плани? Ще трохи поїздю, а тоді продамо цих коняк на мило — ото тобі, щитай, і козак коня напував…»

Дід Утюжок перепинив Петрових коней, коли вони впорожні верталися від ферм, везучи самого тільки свого повелителя, що, як завжди, солодко спав, підклавши собі під боки духмяного сінця. Безтурботний одразу прокинувся і спробував заявити протест, але був належно присоромлений.

— Хіба не знаєш, на який пост мене висунули? — гукнув дід Утюжок, всідаючись на воза. — Поганяй прямо до Несвіжого!

Безтурботний позіхнув, цьвохнув своїх конячок, позіхнув що раз, але поцікавитися, який же тепер пост у діда Утюжка, якось забув.

— Та ти чого ж мовчиш? — гукнув Утюжок.

— А хіба треба балакати? Коні тягнуть, віз, щитай, котиться.

Утюжок тільки сплюнув на таку байдужість.

У Несвіжого саме обідали. Нічого в цьому й не було б дивного, коли б не те, як обідали! Всі у Веселоярську знали скупість Івана Івановича, ще й досі пам’ятали, як його батько їв колись гнилички, щоб не пропадали, а тут на столі понаставляно мисок, полумисків, тарілок, а в них холодець, ковбаси, кров’янка, кишки, млинці, вареники, пиріжки, юшка з коропів, і то ж ще не все, бо Самусиха, підтикавши тугенько спідницю, знай металася між столом і піччю, носила печене й варене, смажене й копчене. Івана Івановича вдома не було, трудився на благо рідного колгоспу, а за столом старалися два молотники — Рекордя Іванович і гостровусий Пшонь, який запихався кров’янкою, навіть не скинувши своєї панамки.

— Хліб та сіль, — чемно промовив Утюжок.

— Стриб та