Читати книгу - "Сповідь"

передмови, де з приводу Дідро ви цитуєте уривок з «Еклезіяста» (він помиляється, це з «Книги премудрості Ісуса, сина Сирахового»), книга випала у мене з рук. Після наших розмов цього літа ви переконали мене в тому, що Дідро невинний у нескромності, яку ви йому приписуєте. Можливо, він у чомусь і винен перед вами, я цього не знаю, але добре усвідомлюю, що це не дає вам права завдавати йому публічної образи. Вам відомо, яких переслідувань він зазнає, а ви долучаєте голос колишнього друга до криків заздрісників. Не можу приховати від вас, милостивий пане, як мене обурює цей жахливий вчинок. Я не зв’язаний дружбою з Дідро, але я шаную його і глибоко відчуваю, яких прикрощів ви завдаєте людині, якій, принаймні в розмовах зі мною, ви дорікали лише в деякій слабкості, шановний пане, наші принципи дуже розходяться, і ми ніколи не зрозуміємо одне одного. Забудьте про моє існування, напевно, це вам буде неважко. Я ніколи не робив людям ані великого добра, ані великого зла, про які варто було б довго пам’ятати. Зі свого боку обіцяю вам, шановний пане, забути вашу особу і пам’ятати тільки ваш талант».

Я почув себе таким засмученим, як і обуреним цим листом і на хвилі горя, відшукавши нарешті свою гордість, відповів Сен-Ламберу такою запискою:

«Монморансі, 11 жовтня 1758 р.

Шановний пане, я зробив вам честь, що, читаючи вашого листа, здивувався йому і мав дурість хвилюватися через нього; але визнав його негідним відповіді.

Я більше не хочу переписувати на замовлення пані д’Удето. Якщо вона не має наміру залишити у себе те, що вона вже отримала, то може відіслати мені, а я поверну їй гроші. Якщо вона залишить рукописи у себе, хай усе-таки пришле за рештою паперів і за грошима. Я прошу її також повернути мені оголошення, яке в неї зберігається. Прощавайте, шановний пане».

Мужність у нещасті дратує боягузів, але подобається людям великодушним. Ця записка, очевидно, змусила Сен-Ламбера схаменутися і пошкодувати про те, що він зробив. Але, у свою чергу надто гордий, щоб признатися в цьому відверто, він ухопився за можливість пом’якшити завданого ним удару, а може, сам цю можливість і підготував. За два тижні я одержав від пана д’Епіне такого листа:

«Вельмишановний пане! Я отримав книгу, яку ви були такі ласкаві прислати мені, і читаю її з великим задоволенням. Я завжди відчував задоволення, читаючи всі твори, що вийшли з-під вашого пера. Я подякував би вам особисто, якби справи дозволили мені пожити деякий час по сусідству з вами. Але цьогоріч я зовсім недовго жив у Шевреті. Пан і пані Дюпен збираються приїхати туди обідати наступної неділі. Я розраховую, що будуть також добродії Сен-Ламбер і де Франкей та пані д’Удето. Ви мене дуже б потішили, якби також погодилися взяти участь у цій поїздці. Усі мої гості бажають вас бачити і, як і я, будуть вельми раді провести з вами частину дня. Залишаюся з глибокою повагою…» і таке інше.

Цей лист змусив моє серце швидко-швидко закалатати. Після того, як я цілий рік був притчею во язицех у Парижі, думка показатися на очі пані д’Удето кидала мене у дрож, і я ледве знаходив у собі мужність витримати таке випробування. Та оскільки вона і Сен-Ламбер цього хотіли, оскільки пан д’Епіне говорив од імені всіх запрошених і не називав серед них жодного, кого я не був би радий бачити, я вирішив, що, врешті-решт, нічим себе не скомпрометую, якщо поїду туди, куди мене запрошують, так би мовити, всі. Отже, я обіцяв бути. У неділю була погана погода. Пан д’Епіне прислав по мене свою карету, і я поїхав.

Моя поява викликала сенсацію. Мене ніколи не зустрічали так ласкаво. Здавалося, вся компанія добре розуміла, як я потребую підбадьорення. Тільки серця французів здатні на таку делікатність. Одначе я застав там більше гостей, ніж сподівався: серед інших – графа д’Удето, котрого я зовсім не знав, і його сестру пані де Бленвіль, про відсутність якої не пошкодував би. Торік вона кілька разів приїжджала в Обон, і її невістка під час своїх прогулянок зі мною нерідко довго змушувала її нудьгувати в очікуванні нашого повернення. Ця пані затаїла проти мене злість і за цим обідом потішила її досхочу. Неважко здогадатися, що присутність графа д’Удето і Сен-Ламбера ставила мене в смішне становище, і що людина, яка бентежилася навіть під час звичайнісіньких розмов, нічим не могла похвалитися й цього разу. Ніколи я так не страждав, ніколи не мав такого жалюгідного вигляду, ніколи не діставав таких несподіваних уколів. Нарешті, коли всі встали з-за столу, я відійшов од цієї мегери; тут я із задоволенням побачив, що Сен-Ламбер і пані д’Удето підходять до мене, і по обіді ми досить довго розмовляли утрьох – по правді кажучи, про предмети байдужі, але з тією ж невимушеністю, як і до моєї провини. Така увага не загубилася в моєму серці, і якби Сен-Ламбер міг читати в ньому, він, напевно, залишився б задоволений. Можу присягнутися, що хоча, приїхавши до Шеврета і побачивши пані д’Удето, я мало не знепритомнів од сильного серцебиття, повертаючись, я майже не думав про неї: я був захоплений тільки Сен-Ламбером.

Незважаючи на уїдливі сарказми пані де Бленвіль, цей обід дав мені велику втіху, і я був дуже радий, що не відмовився від нього. Я переконався, що інтриги Ґрімма і гольбахівського гуртка не відштовхнули від мене моїх колишніх знайомих.[180] Ще приємніше було мені бачити, що почуття до мене пані д’Удето і Сен-Ламбера змінилося менше, ніж я гадав; і, нарешті, я зрозумів, що коли він тримає її на віддалі від мене, то причина цьому – більше ревнощі, ніж погана думка про мене. Це втішило і заспокоїло мене.

Упевнившись у тому, що я не викликаю презирства у тих, кого поважаю, я бадьоріше і успішніше почав працювати над власним серцем. Якщо мені й не вдалося остаточно вбити в ньому злочинну і нещасну пристрасть, то принаймні я тримав її в таких межах, що з того часу не зробив жодної помилки. Переписування для пані д’Удето, яке вона запропонувала мені відновити, а також мої твори, які я й далі надсилав їй у міру їх виходу, – все це давало мені змогу час від часу отримувати від неї деякі посилки й листи, байдужі, але люб’язні. Вона навіть зробила більше, як читач побачить згодом. Поведінка нас трьох, коли