Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

169
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 166 167 168 ... 210
Перейти на сторінку:
не жартуєш? — Занепокоєння витіснило радість із його обличчя. — А грошей вистачить? Було б набагато дешевше, якби я залишився в Австралії.

— Завдяки кардиналу де Брикасару, мій любий сину, ти ніколи не потерпатимеш від нестачі грошей.

Коли вони опинилися біля будинку-кухні, Меґі підштовхнула Дейна до дверей.

— Піди й про все розкажи дівчатам та місіс Сміт, — сказала вона. — Вони в екстаз впадуть від захвату.

Меґі, повільно, одна за одною, опустила ноги на землю і, важко доплентавшись до великого будинку, зайшла у вітальню, де сиділа Фіона, але — о, диво! — не працювала, а розмовляла з Енн Мюллер за чашкою вечірнього чаю. Коли увійшла Меґі, вони попіднімали голови і з її обличчя побачили, що трапилося щось серйозне.

Вісімнадцять років Мюллери регулярно відвідували Дрогеду і сподівалися, що так воно буде й далі, але минулої осені Людді Мюллер раптово помер, і Меґі відразу ж написала Енн, що та, якщо захоче, може перебиратися до Дрогеди на постійне проживання. Місця багато, для усамітненості можна оселитися в гостьовому будиночку; вона може платити за проживання, якщо гордість не дозволяє жити просто так, хоча, Бог свідок, грошей достатньо для того, що розмістити й тисячу гостей, які постійно проживали б тут. Меґі побачила в цьому шанс віддячити Енн за підтримку в ті самотні роки, коли їй довелося жити в Квінсленді, а Енн побачила в цій пропозиції порятунок. Бо без Людді в Хіммельхосі було страшенно самотньо. Втім, ферму вона продавати не стала, а найняла розпорядника, бо хотіла, щоб після її смерті все успадкувала Джастина.

— Що сталося, Меґі? — спитала Енн.

Меґі важко опустилася у крісло.

— Схоже, мене вразив караючий удар блискавки.

— Що?!

— Виявилося, що ви обидві мали рацію. Ви колись казали, що я його втрачу. Я вам не повірила, бо думала, що зможу перемогти Бога. Бо не народилася ще та жінка, яка впоралася б із Богом. Бо Він — Чоловік.

Фіона налила Меґі чашку чаю.

— На, випий, — сказала вона таким тоном, наче чай мав від-новлювальні властивості бренді.

— І як саме ти його втратила?

— Він збирається стати священиком, — відповіла Меґі, сміючись і плачучи разом.

Енн сперлася на свої палиці, дошкутильгала до Меґі й, незграбно вмостившись на підлокітнику крісла, ніжно погладила її красиве золотаво-руде волосся.

— Отакої! Хоча це не так вже й погано.

— А ти знаєш про Дейна, Енн? — спитала у неї Фіона.

— Завжди знала, — відповіла вона.

Меґі швидко протверезіла.

— Кажеш, не так вже й погано? Та це ж початок кінця, невже ти не розумієш? Відплата. Я вкрала Ральфа у Бога, і відплачую за це моїм сином. Ти сказала мені, мамо, що це крадіжка, хіба ж ти не пам’ятаєш? Мені не хотілося вірити тобі, але ти казала правду, як і завжди.

— Він збирається до Святого Патрика? — спитала Фіона діловитим тоном.

Меґі розсміялася, але цього разу менш химерним сміхом.

— Погано ж ти уявляєш собі відшкодування, яке я маю зробити, мамо. Я пошлю його до Ральфа, ясна річ. Він — наполовину Ральф, тож нехай Ральф і втішається своїм сином. — Вона стенула плечима. — Втім, він мені важливіший за Ральфа, до того ж я знала, що він захоче податися до Рима.

— А ти так і не сказала Ральфу про Дейна? — спитала Енн, бо ця тема ніколи не обговорювалася.

— Ні, й ніколи не скажу. Ніколи!

— Вони такі схожі, він зможе здогадатися.

— Хто, Ральф? Та він ні за що не здогадається! Про це я потурбуюся. Бо посилаю йому свого сина — і не більше. Але я не посилаю йому його сина.

— Побійся ревнощів богів, Меґі, — тихо попередила її Енн. — Може, вони й досі мають на тебе злобу.

— Здається, вони й так зробили мені все погане, що могли, — тужливо відказала Меґі.

Коли Джастина дізналася новину, вона оскаженіла, хоча останні три-чотири роки мала невиразну підозру, що все до того йде.

Для Меґі ця новина стала раптовим ударом грому, але для Джастини — очікуваним крижаним душем.

Джастина була з ним у Сіднеї в школі і як близька товаришка слухала його розповіді про те, про що він не наважувався розказати своїй матері. Дівчина знала: для Дейна його релігія була життєво важливою. І не лише Бог, а й містична значущість католицьких ритуалів. На думку Джастини, Дейн, якби народився у сім’ї протестантів, навернувся б у католицтво, дослухаючись власного внутрішнього голосу, щоб задовольнити якісь одному йому відомі душевні потреби. Аскетичний кальвіністський Бог був не для Дейна. Його Бог зображався в мозаїці, курився в ладані, крився в мереживних золотистих прикрасах, прославлявся в складних музичних творах та чудових латинських речитативах.

І яка химерна іронія — настільки обдарований вродою хлопець вважав її непоправимою вадою і всіляко жалкував, що її має. Бо Дейн жалкував. Від усякої згади про його зовнішність він аж зіщулювався; і Джастині подумалося, що він радше волів би народитися бридким і непривабливим. Частково вона розуміла, чому він саме так почувався, і, можливо, через те, що її власна кар’єра стосувалася професії, горезвісної самозамилуванням її представників, вона, загалом, схвалювала його ставлення до власної зовнішності. От чого вона не могла второпати, то це його щирої ненависті до власної вроди; Дейн міг би її ігнорувати.

До того ж секс мало цікавив його, а чому — вона достеменно не могла пояснити: або він навчився бездоганно сублімувати свої пристрасті, або, попри видатні фізичні дані, йому бракувало якоїсь ділянки центральної нервової системи. Скоріш за все, справжньою причиною була перша, оскільки Дейн щодня займався тим чи іншим видом ігрового спорту, щоб лягати у ліжко виснаженим. Джастина добре знала, що його схильності були нормальні, тобто гетеросексуальні, і вона навіть знала, який тип дівчат подобався брату: високі, темноволосі й хтиві. Але йому бракувало усвідомленої чутливості — Дейн не помічав відчуття, яке давала та чи інша річ, яку він тримав у руках, не помічав довкола себе ароматів у повітрі, не усвідомлював того особливого і незвичайного задоволення від споглядання форми та кольору. Для того щоб Дейн відчув сексуальний потяг, потрібний невідпорний вплив на нього об’єкту, який міг би цей потяг спричинити, бо лише в рідкісні моменти він, здавалося, таки здогадувався про існування земної стезі, якою більшість чоловіків ідуть, керуючись своїм вибором, настільки довго, наскільки дозволяли їм фізичні можливості.

Про своє рішення стати священиком він розповів їй після вистави за кулісами театру «Каллоден». Того дня було досягнуто домовленості з Римом; Дейну страх як хотілося сказати їй про це, однак він знав, що його рішення їй не сподобається. Його релігійні амбіції були тією

1 ... 166 167 168 ... 210
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що співають у терні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, що співають у терні"