Читати книгу - "Повiя"

переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля.

- Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшукаємо! - сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув - шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".

- Христя! - скрикнув Кирило. - Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i її не минула та ж доля.

- Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала? - заголосили люди.

- Вона ж.

- Та ж була з носом, а ця без носа.

- Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, - пiдхопили на зубок жiнки.

- Довiялася!

- Отак усiм тим повiям буде!

I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi.

Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" - доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами.

- Здоров, Кириле! - обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв.

- Здоров.

- А що се тут сидиш?

- Сторожу он мерзлу…

- Кого?

- Христю знав?

- Яку?

- А що в Колiсника жила.

- Аякже! - скрикнув чоловiк. - Добра душа була.

- Ото ж вона!

Чоловiк пiдiйшов подивитись. За ним i другi погоничi. Вийшов i жид, певно, того, чи не вiзьмуть проїжджi пiвкварти. Почався гомiн, споминки. Згадали Колiсника, згадали й Христю.

- Лихий вiн був, та вона здержувала, - казав Кирило.

- Уже який вiн не лихий був, а все кращий, нiж тепер настало, - хвалився один з погоничiв. I почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченковi. А се - пропасть не чоловiк! I пiд землею знає, що робиться. Чи давно погорiв, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город.

- У город! - глухо забубонiв Кирило. - Все у город, все у город! Ту ненажерливу прiрву нiчим не загатиш: скiльки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город, - указав вiн на Христю, - що за дiвка була - i здорова, i красива. А запопала у город - висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув калiку у село змерзати!

- Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? - умiшався жид. - А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дiвали свiй хлiб? На те i село, щоб хлiб робити, а город буде купувати. У селi робота, а в городi - комерцiя.

- Ох, чую я, - зiтхнувши, мовив Кирило, - незабаром твоя комерцiя цiлком нас проглине з душами!

Погоничi, слухаючи ту розмову, задумалися… Перед ними стояла гiрка селянська доля… б'єшся-б'єшся, а городська комерцiя все переведе!

- Ну, чого, дядьки, задумалися? Час уже погрiтися, а то ще померзнете. Нуте, лиш, усиплю пiвкварти. За провоз пшеницi, певно, добрi грошi забрали.

Дядьки понуро подивилися на жида, зiтхнули i пiшли до своїх саней. Вони везли пшеницю у город не за грошi, а за одробiток. Кравченко здавав їм землю по десять рублiв за десятину i по тижню роботи.

Тiльки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слiдствiє зробив, днiв п'ять увiйшло. А там знову затяглiїся… Як i де ховати? Становий сказав - по-християнськiй, та батюшка не рiшився без бумаги. Поки бумага прийшла - i тиждень минув. Поховали її по-християнськiй у самому глухому кутку кладовища, бiля рову, вiд дороги. О6 тiм уже бiльш усього Федiр старався. Вiн правив за батюшку i бiгав по селу збирати на похорони. Хто що дасть - хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хлiба. Карпо Здiр розщедрився i, перехрестившись, аж два карбованцi викинув. Люди казали, що не зiгнувся б Карпо i десять викинути, - вiн з Притичиного добра розжився. На тi зiбранi грошi Федiр i хрест поставив, i повеснi вишню посадив. Чорна Ївга, гуляючи по шинках, смiялася, що Федiр, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась.

- Чудна ти! Се ж не для себе, се для душi, християнської душi, - умовляв вiн жiнку.

- Дурний, лапсай ти! Правду казав покiйний батько, що вона тебе кошачим мозком напоїла. I напоїла!

Федiр мовчки робив своє. Вiн пiсля Грицькової смертi наслiдував його добро i зовсiм би заможним зробився, коли б пильнував одного. А то на всi сторони кидається, то шевцем би вiн зробився, то столяром би став. Накупе струменту, поб'ється тиждень-другий та й кине. Одного тiльки - церкви не кидавсь та паламарства. Ще до того з Христиною смертю став мов щирiший.

Ну, а другi? Другi? Тимофiя на вiйнi застрелили. У Кирила Оришка умерла. Щось цiлий тиждень умирала. Люди казали, то через те, що вiдьма. Кирило сам знову зробився десятником при волостi. Хоч з його i десятник такий був, та общество уважало його лiта. Довбня умер у госпiталi, Марина i досi живе у тiй хатi, у якiй її застала Христя, та вiється з москалями. Лошакова назначили у Польщу губернатором. Вiн узяв Проценка з собою за правителя, а Книша - за полiцмейстера. I такi з їх вийшли вiрнi та щирi слуги, що Лошаков незабаром нагородив обох здоровенними польськими маєтками. Рубець i досi членствуе у земствi. Земство само перечистили. Тепер у йому бiльше пана, нiж сiрої свити. Про те було мар'янiвськiй голотi байдуже, вона на одне скаржилася: землi обмаль, i лiзла бiльше в город у найми, а як про земство, бува, зайде рiч, то в неї один одказ: "Що то земство? Одна тiльки дрячка!" Не тiї, правда, спiвали мар'янiвськi дуки, от як Карпо Здiр. Вiн був гласний i готовився у члени, задля чого привчався трохи не з мiсяць у сина пiдписувати прiзвище. I навчився! Як тут на тобi та цить! Лошаковська рада подоспiла. У гласнi то вiн пiймав, та в члени не вискочив. Вибрали замiсть його Кравченка. Так той подякував за шану. Хай пани заправляють в управi. Наше дiло - комерцiя. I свою комерцiю вiн так повiв, що, кажуть, либонь, поїхав до Лошакова купувати Веселого Куту.

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

04.07.2008