Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тим часом мені треба було до оберлейтенанта Штельмахера. У нашій старій монархії переведення з війська до ландверу, так само з єґерів у піхоту, було якимось військовим виявом державного акту, не важчим, а складнішим за вступ в командування над дивізією. А проте в моєму зруйнованому світі, тобто в старій монархії, існували достоту важливі, цінні, неписані, невідомі, недоступні, добре знайомі, мабуть, утаємниченим закони, і були вони твердіші й тривкіші за писані, які казали, що з сотні прохачів тільки сімом буде даровано ласку побачити, як швидко і безшумно виповнюються їхні бажання. Я знаю, фанатики абсолютної справедливості обурюються цим ще й нині. Вони досі шельмують нас, обзиваючи аристократами й естетами, і я повсякчас бачу, як вони, не аристократи і антиестети, прокладають дорогу своїм братам, фанатикам тупої плебейської несправедливості. Бо ж можна посіяти зуби такого дракона, як абсолютна справедливість.
Але ж тоді у мене не було жодного бажання, мені, як я вже казав, нíколи було замислюватись. Я рушив до Штельмахера, просто коридором, де чекали, доки їх приймуть, капітани, майори, полковники, і я, миршавий, слабосилий хорунжий стрілецького полку, увійшов просто в ті двері, на яких було написано: «Вхід заборонено!» — і мовив: «Привіт!». «Привіт», — мовив Штельмахер, перш ніж скинути на мене очі, бо сидів, зігнувшись над своїми паперами. Він знав, як вітати людей, які зайшли через заборонені двері. Я бачив його жорстке щетинясте волосся, на яке лягла сивина, жовтувате чоло, густо пооране зморшками, крихітні ямкуваті очі, неначе без повік, худі, кістляві щоки і великі, звислі, фарбовані у чорне, майже сарацинські вуса, в які Штельмахер, здавалося, загнав усю свою пиху, неначе для того, щоб вона вже не заважала йому (ні в житті, ні в роботі). Востаннє я бачив його в цукерні Демеля о п’ятій вечора в компанії радника двору Зорґзама з Балгаузплатц.
У нас не було ні найменшого уявлення про війну, травень, міський віденський травень плескався у маленьких горнятах зі срібною крайкою, у яких подавали «золоту каву», кружляв над кришкою, над вузенькими, густо наповненими шоколадними паличками, над тістечками з рожевим і зеленим кремом, які скидалися на якісь дивні їстівні коштовності, і просто в розпал травня радник Зорґзам зауважив: «Ніякої війни не буде, панове», — нині полковник Штельмахер одірвав неуважний погляд від своїх паперів, він навіть не розгледів мого обличчя, помітив тільки однострій, китицю, шаблю — досить, щоб ще раз кинути «Привіт!», а тоді відразу:
— Сідай, я на хвилину!
Нарешті він уважно глянув на мене.
— А вигляд у тебе нівроку! — І далі: — Не пізнав тебе! У цивільному ти геть нагадуєш якогось м’якодуха, — а втім він вимовив це не тим звучним, глибоким голосом, який я знав багато років, та й жарт його здався силуваним. Зроду не злітало зі Штельмахерових уст легковажне слово. Воно неминуче заплуталося б у нетрях блискучих чорних вусів і зникло без сліду.
Я хутко виклав свою справу. Своєю чергою, я спробував пояснити, чому хочу перевестися у 35-й полк.
— Якщо ти його тільки знайдеш, — сказав Штельмахер. — Кепські новини! Два полки майже знищені. Ми страшенно відступаємо. Наші пани обер-ідіоти добряче нас уробили. Але гаразд! Іди спробуй знайти його, свій 35-й! І купи собі дві зірочки. Тебе вивищено до лейтенанта. Прощавай! Вільно!
Він простягнув мені руку через стіл. Його яскраві очі майже без повік, дивлячись на які, годі було подумати, що їх коли-небудь візьме сон, дрімота, втома, дивилися на мене здалеку, по-чужому, наче з-поза товстого скла, проте не просто сумно, а вкрай сумно, себто безнадійно. Він спробував посміхнутися. Його велика вставна щелепа спалахнула сліпучою білизною під його сарацинськими вусами. «Пришли мені листівку, гаразд?», — сказав він і схилився над паперами.
XVII
Священики у ті дні працювали так швидко, як пекарі, зброярі, дирекції залізниць, фабриканти, які виготовляли картузи, і шевці, які шили однострої. Ми хотіли побратися в церкві Дьоблінга, ще живий був чоловік, який хрестив у ній мою наречену, і мій тесть був сентиментальний, як більшість армійських постачальників. Мій дарунок Елізабет був, власне, дарунком від моєї матусі. Я геть не подумав, що весільні подарунки — річ цілком необхідна. Коли я прийшов обідати, — про клюцки я вже забув, — моя матуся сиділа за столом. Я, як звичайно, поцілував їй руку, а вона поцілувала мене в чоло. Служникові я загадав купити мені в крамниці Урбана на Тухлаубені темно-зелені петлиці і лейтенантські зірки.
— Тебе переводять? — запитала мене
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марш Радецького та інші романи», після закриття браузера.