Читати книгу - "Марина — цариця московська"

з ним, вона й на мить не сумнівалася, що він за походженням високого роду. Та й не тільки Марина, Дмитрій завжди користувався успіхом у жінок — вони до нього так і липли, так і липли. Тут він навіть перебирав, вибирав. Та й усі, хто з ним спілкувався, свідчили: цар Дмитрій користувався успіхом і симпатією у всіх, з ким знайомився і з ким спілкувався, і був зело вихований, з манерами, що підкупляли навіть представниць вищого світу. По всьому видно було, що він і справді не простого роду, добре навчений і вихований — галантний кавалер.

Такому б тільки царем і бути, але... На Русі тоді потрібні були жорстокі царі, а Дмитрій був надто освіченим, добрим і м’яким. На свою біду.

Однією з перших, зафіксованих історією спроб розправитися з главою держави є спроба, здійснена 336 року до н. е., коли Філіппа II Македонського зарізав власний охоронець. Як зазначає американський історик Майлз Хадсон, наявність охорони не завжди гарантує безпеку державному діячеві або політику. Охоронці здатні захистити від зовнішніх загроз. Але відомі випадки — і їх, до слова, чимало, — коли охоронці самі замахувалися на життя тих людей, яких вони охороняли з обов’язків служби. А давно відомо: від хатнього злодія не вбережешся. Тим більше, від власного охоронця. За це й по­платився Філіпп II Македонський.

Звідтоді фізичне усунення небажаних правителів стало досить поширеним способом вирішення політичних проблем.

У 210 році до н. е. жертвою замаху — правда, невдалого, — став Цінь Ші Хуань — перший імператор об’єднаного Китаю.

Загибли насильницькою смертю і кілька римських імператорів. З них найвідоміший — Юлій Цезар, якому змовники завдали більше 40 ран...

У середньовічній Європі найбільш показовим прикладом є замахи на двох королів Франції.

Генріх III Валуа був убитий у 1589 році — монах-домініканець Жак Кліман під час особистої авдієнції ударив його стилетом. І це відбулося в присутності гвардійців-охоронців. (Отже, ще раз: навіть відбірна охорона не завжди може врятувати свого підопічного!)

Його наступник Генріх ІV Наваррський загинув у 1610 році — якийсь Равальяк заскочив на ходу в карету короля і наніс йому кілька смертельних ударів ножем...

Це був другий, але вже вдалий — не для жертви — замах на короля.

Перший — невдалий для зловмисника — відбувся п’ятнадцятьма роками раніше. 22 грудня 1595 року Генріх IV приймав приближених, які поздоровляли його з перемогою над католицькою Лігою. Несподівано до короля, невідь-звідки взявшись, підбіг, як підстрибнув, молодик і зробив спробу вдарити монарха кинджалом у груди. Може б, він і поцілив би в груди, але Генріх саме в цю мить нахилився, щоб підняти з колін якогось немолодого двірцевого чина. І це королю тоді врятувлао життя — удар прийшовся йому в рот. Власне, в зуби, що теж врятувало його величність. Кинджал лише вибив королю зуб. Нападник — Жан Гере — був схоплений і після короткого суду відправлений на шибеницю. Від дами з косою його величність тоді відкупився всього лише одним зубом і порізаним язиком та губами. Одне слово, дешево.

Минуло п’ятнадцять спокійних років, король уже й забув про той неприємний для нього випадок (тільки шрам на губі й нагадував про нього).

14 травня 1610 року його величність їхав у відкритій колясці на прогулянку по Парижу. Був гарний весняний день, тож у короля був відповідний настрій — такий же сонячний, як і день. Його величність розмріявся і почувався так, наче він живе вічно і ще цілу вічність буде жити. А втім, король був розвеселим гулякою, любив усі радощі життя і брав від нього все, що можна було, і в той же час прославився як мудрий державний діяч. Усе встигав: і життям насолоджувався, і державою керував.

Вуличка була вузька. Раптом шлях попереду королівській кареті перегородили якісь непрезентабельні візки.

Карета зупинилася, і в ту мить — теж невідь-де взявшись — до неї підбіг рудий здоровань, зістрибнув на підніжку і раз за разом — в якийсь там змиг ока, ніхто й отямитись не встиг, — тричі наніс його величності удари кинджалом у груди.

«Здається, я поранений!» — встиг вигукнути король і впав мертвий на дно карети...

Що ж стосується Росії, то тут перелік вбитих князів, царів та імператорів починається ще з X століття. Перший у цьому списку — київський князь Ігор. Розбивши його нечисленну дружину, древляни прив’язали князя до верхівок двох дерев і навпіл розірвали...

Тільки за півтори сотні літ перед падінням монархії в Росії були убиті чотири імператори.

Петро ІІІ загинув у 1762 році внаслідок двірцевого перевороту, який влаштувала його власна жона, пізніше імператриця Катерина II. Обставини смерті Петра суперечливі. Його вивезли в Ропшу під Санкт-Петербург і чи то там зарізали, чи задушили рушничним ременем — навряд чи правда про це коли-небудь стане відомою.

Не менш трагічна доля чекала і сина Петра III, імператора Павла I. Він також загинув унаслідок змови. І також невідомо, що відбулося в його спальні в Михайлівському замку 11 березня 1801 року, чи то його вбили важкою табакеркою, чи задушили шарфом...

Через 80 років помер Олександр I — смертельно поранений осколком бомби, яку народоволець Ігнатій Греневицький кинув під колеса його карети. До цього російський імператор уже пережив кілька замахів.

У 1917 році був вивезений в Єкатеринбург і розстріляний Микола II із сім’єю...

У цій когорті знищених російських монархів, починаючи з X століття і завершуючи 1917 роком ХХ століття, царю Дмитрію Івановичу, відомому як Лжедмитрій І і який пробув при владі у Кремлі 11 місяців, належить серединне місце — його вб’ють через 661 рік після вбивства на Русі великого київського князя Ігоря. І до вбивства останнього російського імператора Миколи II разом із його сімейством (своєрідний рекорд!) на Русі ще 311 років будуть ні-ні та й прикінчувати своїх правителів, тих, яким спершу співатимуть осанну, а потім пускатимуть їх в розход. (На Русі, ба, ба навіть і в світі, це досить типове явище!)

Медового місяця — найсолодшого місяця