Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

терпіння і про те, як довго людина може терпіти те, що їй не подобається. Десять років? Половину життя? Чи все життя?

Наступного ранку Міра ніжно розбудила його. Принесла в ліжко кухлик розчинної кави з цукром.

— Ти не йдеш? — спитала здивовано через п’ять хвилин, вже одягнена.

— Я пізніше! — відповів Клаудіюс, підіймаючись із ліжка.

Він помітив, як у її погляді промайнули нотки неспокою. Але вона пішла, акуратно причинивши за собою двері, залишивши ключ від дверей на столику під вікном.

«Теж боїться, що поляк мене звільнить і я опинюся під парканом? — подумав Клаудіюс. — Далася їм ця “стабільність”»!

Піднявся в свою кімнату. Цього ранку угорці навіть помили за собою тарілки та чашки. І, мабуть, провітрили кімнату, бо звичний запах міцної кави був відсутній.

Клаудіюс зарядив кавоварку і поставив її на електроплитку. А потім нахилився і витягнув з-під свого ліжка коричневу шкіряну валізу, що належала раніше невідомому їхньому попереднику, котрий жив у будиночку з червоної цегли на пагорбах Святого Ґеорґа біля Ішера. Цій валізі було багато років. Вона була у чудовому стані. Господар її явно беріг. Чому він її залишив там, у будиночку з червоної цегли? Забув? Чи навмисне?

Розстебнувши ремінні пряжки, що закривали валізу, Клаудіюс підняв накривку. Усередині згори лежали його светр, кілька сорочок, черевики, інші дрібниці. А під ними, на дні валізи — акуратно складені сорочки колишнього господаря. Здається, зовсім нові. Він їх ніколи не чіпав. Литовцеві подобалося, що цю валізу він уже кілька місяців наче ділив із її колишнім господарем. У цьому було щось трагічне і магічне, немов удень валіза належала Клаудіюсу, а вночі — комусь іншому, хто раніше возив її із собою.

«Цікаво буде, якщо виявиться, що ми були з ним одного розміру?» — подумав Клаудіюс, витягуючи звідти свої речі і складаючи їх поруч на підлозі.

Коли внизу з-під його речей з’явилися дві дуже акуратно складені сорочки — синя та рожева, що лежали впоперек і немов ділили простір валізи навпіл, Клаудіюс зупинився, завмер. Дивився на коміри сорочок, подумки приміряючи їх на себе.

Він ніколи до них не торкався, не витягав, не розгортав. Чому? Бо не допитливий? Але ж фотоапарат звідси взяв і цей «Олімпус» швидко став його власністю, його іграшкою.

Клаудіюс усміхнувся своїм думкам.

«Фотоапарат — штука універсальна, що легко переходить із рук у руки, — міркував він. — А одяг — це особисте. Чіпати чужий одяг все одно, що торкатися чужої шкіри, чужого особистого життя».

Але рука Клаудіюса, попри перебіг його думок, потягнулася до рожевої сорочки й торкнулася пальцями коміра. Сорочка, здається, справді була новою, вона була просто витягнута з пакувального поліетилену і лежала фабрично згорнутою поруч із такою ж фабрично згорнутою іншою сорочкою.

Погляд Клаудіюса швидко знайшов підтвердження своїм думкам — біля застебнутого горішнього ґудзика сорочки блищала кругла головка шпильки.

«Він навіть їх не одягав! — збагнув Клаудіюс. — Мабуть, купив десь на розпродажу та залишив на майбутнє!»

Витягнув і розгорнув рожеву сорочку, витягнув шпильку, розстебнув ґудзики. Збагнув, що на нього вона буде замаленька. Помітив під нею ще одну — чорну.

«Дивний запас, — усміхнувся і витягнув на світ божий другу, синю. Потім чорну. Під сорочками лежали випрасувані джинси, явно ношені.

Клаудіюс піднявся на ноги, приклав джинси до себе і втямив, що колишній господар валізи був набагато худіший за нього, худіший і, мабуть, нижчий на голову. Він був такий, як Ласло, — щуплавий і невисокий.

«Йому і віддам усі», — вирішив Клаудіюс.

Погляд його впав на дно шкіряної валізи, що оголилося перед ним уперше. Темно-брунатний шовк підкладки виглядав зім’ятим і нерівним. Він знову присів і провів долонею по дну валізи. Рука намацала якісь нерівності, кутики чи то обрізаного картону, чи фанери, якими колись зміцнювали форму валізи.

Він ще раз провів долонею, потім двома, і в думки його закралася підозра, що в цій валізі ще щось є. Підняв її, перевіряючи на вагу. Валіза здалася важкуватою, але ж вона зі шкіри, а шкіра сама по собі створює вагу!

Тоді він промацав із двох боків товщину дна, і будь-які сумніви відпали. Дно валізи щось у собі приховувало!

Клаудіюс уже кілька разів огледів і обмацав шовк підкладки, але вона здавалася цілісною. Із зовнішнього боку шматки шкіри були міцно стягнуті надійними швами.

— Ти мене не обдуриш! — сказав Клаудіюс і взяв у руки кухонний ніж.

Піднявши валізу на столик під вікном, розрізав підкладку. Під нею лежав прямокутник товстого картону, а під картоном — пачки банкнот, перехоплених паперовими стрічками з мітками банку.

— Овва! — вирвалося у Клаудіюса.

Він порахував пачки — їх було двадцять. Під ними лежав такий же прямокутник товстого картону.

Придивившись, Клаудіюс збагнув, що перед ним не євро, не фунти і не долари. Взяв у руки одну пачку, зірвав паперову банківську стрічку і витягнув верхню купюру. Покрутив у руках, розглядаючи на зелено-фіолетовому папірці з одного боку будівлю, а з іншого — романтичний портрет якогось молодика.

— «500 лей», — прочитав він. — Цікаво, скільки це?

Він дивився на випадково виявлені гроші і не бачив у них багатства, не бачив у них реальних грошей.

До Румунії далеко. Може, там це і багатство. Але тут?

Та все ж звільнену від банківської стрічки пачку Клаудіюс залишив на столі. А поверх інших знову склав свої речі. Речі невідомого і щуплавого колишнього господаря валізи він кинув згори і знову закрив валізу та засунув її під ліжко.

Дорогою до автобусної зупинки Клаудіюс помітив відділення банку. Зайшов, спитав, чи міняють вони румунські леї на ­фунти.

— Ми ні, але на Сесіль Сквер, мабуть, міняють, — сказав йому китаєць у костюмі з краваткою та бейджиком. — У нас же тут пов­но румунів!

До Сесіль Сквер Клаудіюс дійшов за п’ятнадцять хвилин. Тут, у відділенні того ж банку, румунські леї брали. Не довго думаючи, Клаудіюс сунув у віконце каси обміну всю пачку новеньких, веселої барви банкнот. Касир-індус був явно здивований їхньою кількістю. Але, погортавши пачку, акуратно вставив її у машину для перерахування грошей, і та зашелестіла, проганяючи кожну банкноту через себе з величезною, майже космічною швидкістю.

— У вас є ай-ді з фото? — спитав касир, звівши погляд на клієнта.

Клаудіюс простягнув індусові паспорт. Той одразу ж заспокоївся, на обличчя повернувся вираз звичайної діловитості. Тільки коли перевів погляд із паспорта на пачку румунських лей, що лежали тепер перед ним, у його очах промайнуло