Читати книгу - "Все королівське військо"

І знов було чекання в тій самій лікарняній приймальні, з квітами у вазонах, акварелями на стінах та штучними дровами в каміні. У день операції разом з Люсі Старк приїхала її сестра. Старий Старк, батько Хазяїна, був уже надто немічний, щоб вибратися з Мейсон-Сіті. Видно було, що сестра Люсі, жінка набагато старша за неї, в чорному селянському платті та високих чорних черевиках із шнурівкою,— розважлива й самостійна, що вона скуштувала в житті гіркої і вміє зарадити чужому лиху. Дивлячись на її червоні зашерхлі руки з грубо обрізаними нігтями, ти розумів, що вони міцні й надійні. Коли вона зайшла до приймальні і повела не те щоб зневажливим, а досвідченим і вимогливим поглядом по квіткових вазонах та штучних дровах, вона чимось скидалася на лоцмана, що піднявся в рубку й став до штурвала.

Вона сіла в крісло, але не в одне з отих м’яких, вгорнутих у ситець, і сиділа дуже прямо й суворо. Так наче не збиралася давати волю почуттям, а надто в тій чужій кімнаті й о такій порі дня, коли за звичайних обставин належало готувати сніданок, доглядати дітей, виряджати з дому чоловіків. А для почуттів буде інший час та інше місце. Коли все скінчиться, вона привезе Люсі додому, вмостить її на ліжку в кімнаті із запнутими шторами, покладе їй на чоло змочену оцтом полотнинку, а тоді сяде поряд, візьме її за руку і скаже: «Ну, а тепер, мала, поплач, коли хочеш, тобі полегшає, і полеж тихенько, а я сидітиму тут, біля тебе, мала, нікуди не піду». Але це було ще попереду. А тим часом Люсі раз у раз поглядала нишком на загрубіле пооране зморшками сестрине обличчя. Воно не здавалося надто добрим, та, певне, Люсі знаходила в ньому те, чого шукала.

Я сидів на канапі й переглядав ті самі старі ілюстровані журнали. Почував я себе зовсім зайвим. Але Люсі попросила мене прийти туди.

— Він сам схотів би, щоб ви були з нами,— сказала вона.

— Я почекаю внизу, у вестибюлі,— відповів я.

Вона похитала головою.

— Підніміться нагору.

— Я б не хотів плутатися під ногами. Ви ж казали, там буде ваша сестра.

— Я хочу, щоб і ви були,— сказала вона, отож я й сидів. Та зрештою, розважив я, краще бути зайвим там, ніж стирчати у вестибюлі з усіма тими газетярами, політиканами й цікавими.

Операція тривала не дуже довго. Нас повідомили, що все минуло добре. Коли чергова сестра зайшла до приймальні і сказала про це, Люсі обм’якла у кріслі, і в неї вихопилося тихе судорожне ридання. Її сестра, що нібито й сама трохи пом’якшала, почувши ту звістку, гостро поглянула на неї.

— Люсі,— мовила вона неголосно, але досить суворо.— Люсі!

Люсі підвела голову, зустріла сестрин осудливий погляд і покірливо сказала:

— Пробач, Еллі… пробач. Я просто… просто…

— Ми повинні дякувати богові,— промовила Еллі. Тоді рвучко встала, немов збиралася робити це тут-таки, поки не забула. Та вона повернулася до чергової.— Коли їй можна буде побачити чоловіка? — спитала вона.

— Трохи згодом,— відповіла чергова.— Не можу сказати вам точно, але не тепер. Якщо ви тут почекаєте, я довідаюсь і скажу.— Вона рушила до дверей. Тоді обернулася й спитала: — Може, принести вам чогось? Лимонаду? Кави?

— Це дуже люб’язно й мило з вашого боку,— сказала Еллі,— і ми вам дякуємо, але ні, ще зарано.

Чергова вийшла, і я, вибачившись, подався за нею. Я пройшов до кабінету доктора Сіммонса, що робив операцію. Колись я зустрічався з ним у клініці. Він начебто приятелював з Адамом, наскільки це було можливо, бо Адам ні з ким не зближувався, тобто ні з ким, крім мене, але я в рахунок не йшов — я був його Другом Дитинства. Отож я знав доктора Сіммонса. Нас познайомив Адам.

Доктор Сіммонс — сухорлявий чоловік із сивуватим чубом — сидів за столом і щось писав у великій картці. Я сказав, що не заважатиму йому, хай закінчує. Він відповів, що вже усе, секретарка взяла картку й поставила в картотеку, і він повернувся до мене. Я спитав, як справи в губернатора. Операція минула успішно, сказав він.

— Ви хочете сказати, що вийняли кулі?— запитав я.

Він якось холоднувато посміхнувся й відповів, що міг би сказати й трохи більше.

— Деякі шанси є,— мовив він.— Він чоловік міцний.

— Еге ж, він міцний,— погодився я.

Доктор Сіммонс узяв зі стола невеличкий конверт і витрусив у руку те, що там було.

— Та хоч який ти міцний, а така дієта не йде на користь,— мовив він і простяг до мене розкриту долоню, на якій лежали дві маленькі темні грудочки. Кулі калібру 0,25 справді малі, але ці здалися мені ще меншими й непомітнішими, ніж я пам’ятав.

Я взяв у нього з долоні одну кульку й роздивився її. То був маленький сплющений шматочок свинцю. Крутячи його між пальцями, я пригадав, як багато років тому, ще хлопчаками в Лендінгу, ми з Адамом стріляли в соснову дошку й часом виколупували кулі з дерева складаним ножиком. Декотрі з них сплющувалися не більше, ніж ця,— таке м’яке було дерево.

— Сучий син,— мовив доктор Сіммонс ні з сього ні з того.

Я віддав йому кулю й спустився у вестибюль. Там було вже майже безлюдно. Політикани порозходились. Лишилося тільки два чи три газетярі, що чекали новин.

Того дня новин не було. І наступного також. Хазяїн почував себе начебто добре. Одначе третього дня йому погіршало. Почалося запалення. Воно швидко поширювалось. І хоч доктор Сіммонс майже нічого не казав, з його вигляду я зрозумів, що Хазяїн уже не житець.

Увечері, невдовзі по тому, як я приїхав до лікарні й піднявся у приймальню до Люсі, мені переказали, що Хазяїн хоче мене бачити. Йому нібито полегшало.

Коли я зайшов до нього, вигляд він мав препоганий. Обличчя загострилося, і шкіра висіла на кістках, наче в старого діда. Тепер він дуже скидався на свого батька, яким я бачив його в Мейсон-Сіті. Він був білий як крейда.

Коли я вперше поглянув на його очі на білому обличчі, вони здалися мені каламутними й невидющими. Та потім, як я йшов до ліжка, вони звернулися до мене, і в них зажеврів вогник свідомості. А уста ледь помітно скривились, і я прийняв це за блідий стенографічний знак усмішки.