Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

думу думав, як оборонитися. Та втричі понад той труд важче нині Виговському! Адже й тепер Україна не має спокою, знову й знову злітаються до неї шуліки з Ногайських степів і з Москви. Через Дністер перелітають і з-поза Вісли прямують. Але не має на кого покластися гетьман Виговський, на відміну від коханого народом свого попередника! Де ж ті віддані Кривоніс і Нечай, Ганжа і Чорнота?! Вже й сліду немає по них на землі… до кінця віддали свій борг гетьману й Батьківщині, та й зникли потому, поглинуті гарячим полум'ям війни. Хто залишився йому? На кого покластися зможе важкої хвилини? Може, на Тетерю? Он, їде позаду, надутий, як сич. Може, на Брюховецького? Так і зиркає з-під лоба. Не треба мати сім п'ядей в голові, аби зрозуміти, що ховається за цим поглядом, – немов кіт, який заховався в затінку, позирає на горобця на гілці, такого ласого та до пори недоступного. Ні, ці не підтримають, радше підіпхнуть, коли заточиться… Нічим вони не кращі за Пушкаря, може, й навіть гірші, адже усім відомо – краще видимий ворог у чистому полі, аніж той, що до часу затаївся за спиною і може ужалити будь-якої хвилини. На кого ж покластися, кому звірити свої думки? І тут Виговський згадав Богуна, вінницького полковника, котрого мало не стратив Хмельницький напередодні своєї смерті. Тепер Богун значно переріс рамки полковника і навіть посаду наказного генерального обозного, котру отримав під час свого походу зі Ждановичем. Мовлять, на Поділлі й Брацлавщині на нього мало не моляться, шанують так, як шанували свого часу Хмельницького і як ніколи не шануватимуть його, Виговського. Гетьман пригадав виступи Богуна на радах і зборах. То були не ті, повні єлею слова Брюховецького і невиразне бурмотіння Тетері, то були слова людини, котра звикла дивитися небезпеці у вічі і ніколи не кривити душею. От хто потрібен йому! Ось кого потрібно перехилити на свій бік за будь-яку ціну! До такого, як Богун, і Тетеря, і Брюховецький зуби обламають.

– А де ж Богун? – повернув Виговський голову до хорунжого, поглянувши наперед навколо себе – серед натовпу генеральної старшини і полковників з тієї породи людей, котра намагається завжди знаходитись напохваті в сильних світу цього.

– Пан полковник вінницький на чолі свого полку, ваша ясновельможність, – доповіли Виговському за кілька хвилин.

– Покличте до мене! – Виговський був роздратований недалекоглядністю підлеглих, які доповіли йому про місцезнаходження Богуна, не додумавшись одразу ж викликати того до гетьмана.

Через кілька хвилин Богун притримав свого гнідого і поїхав поряд з Виговським, вклонившись йому.

– Вітаю, батьку, – голос вінницького полковника чомусь вселив у Виговського впевненість у собі.

– Віват, славний полковнику! – посміхнувся Виговський. – Твої козаки славно билися, дякую тобі за них, пане Іване.

– Радий служити гетьманській ясновельможності, – притис закутий у сталеву рукавицю кулак до грудей Богун. На мить його погляд ковзнув по обличчю Виговського, але як не намагався, жодної емоції не зміг прочитати там гетьман. Лише уважний погляд розумних сірих очей.

– Побудь зі мною, Богуне. Поговорити хочу. Твої думки послухати хочу. Проїдьмося?

І Виговський, крикнувши почту, щоб його залишили з Богуном, повернув з битого шляху в поле.

– Важко мені, Богуне, – почав розмову він, коли коні пішли кроком серед високих трав, віддалившись на кількасот кроків від голови війська. – Думи обсідають. Хочу розповісти тобі про них.

– Я знаю, які думи турбують тебе, батьку, – схилив голову Іван.

– Правда? – поглянув на нього Виговський, примружившись. – Мій полковник є характерником?

– У цьому немає жодної потреби. Достатньо лише поглянути на кількість вовків, які тебе оточують, і розуміння прийде одразу. Ти відчуваєш, наскільки хитке твоє становище, гетьмане. Ти розумієш – сил, котрі тебе підтримують, надто мало, аби протистояти усім твоїм ворогам. Пушкар був лише першою ластівкою твого краху, це тобі теж відомо. Чернь проти тебе, Запоріжжя також.

Виговський кілька хвилин мовчав, не в змозі щось відповісти. Емоції, котрі бурхливим потоком наповнили його після почутого від Богуна, ледь-ледь втримували поведінку гетьмана в межах допустимого при розмові з можливим союзником. Нарешті він все ж таки опанував себе і з посмішкою мовив:

– Так-так, тепер я розумію, у чому крилася постійна причина твоїх негараздів з Хмельницьким. Твої слова занадто, е-е… відверті. Дивно, що ми розмовляємо з тобою, адже покійник навряд чи вибачив би тобі мову, подібну до тої, яку чув я від тебе щойно.

– І все ж таки я живий, – хмикнув Іван.

– Я помітив. А скажи мені, полковнику, чому ж такий улюбленець черні, як ти, пішов у бій під моїми хоругвами? Чи ти не поплутав тих, з ким маєш бути?

– Жодним чином.

– Ну тоді поясни мені, чому.

Іван притримав коня і поглянув Виговському в очі.

– Я завжди був з гетьманом, навіть коли мав з ним певні суперечки. Нині гетьман ти, батьку, тож я з тобою. Так і тільки так я зможу послужити ся Україні і вберегти її від того, абись невдячні діти не розтягай її тіло, немов круки.

Виговський, якому останні слова Богуна безумовно сподобались, дещо розвеселився. Він навіть посміхнувся і молодецьким посвистом підігнав полохливого зайця, котрий вихопився з тирси, злякавши коней.

– Я радий, що ти зі мною. І все ж хотів би зараз чогось більшого, аніж холодна оцінка мого нинішнього становища у війську. Так, багато хто проти мене, сам знаю. Ти скажи, що в біса маю діяти з цим. Так, щоб ви там на кордоні не проклинали мене і не йшли проти мене, подібно до Пушкаря.

Богун втягнув в легені свіже і до нестями ароматне повітря степу.

– Не забувай, пане, хто допоміг Хмельницькому ту державу створити, над котрою тепер пануєш, чия кров пролилася від Жовтих Вод до Варшави. Не заганяй покозачених селян назад у ярмо, а решта владнається. То дарма, що ляхи кричать, мовляв, татари Хмельницькому війну виграли, ти ж сам мусів бачити, на чиї плечі та війна лягла, не мені тебе розуму вчити.

– А ти думаєш, усе так просто? – пхикнув Виговський. – Роздали землі, привілеї і все? Чи, може, поспільство покозачене тепер мене від подібних Пушкарю врятує? Старшина козацька тепер в Україні панує, а її бажання зовсім не співпадають з висловленою тобою ідилією. Вони, – Виговський вказав затисненим у руці батогом у той бік, де виїздила пишна голова реєстрових полків, – хочуть шляхетства, землі і рук, котрі оброблятимуть їхню землю. За це підуть хоч за московським царем, хоч за кримським ханом, хоч за самим чортом із пекла! І якщо їм цього не дам