Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

десятки сторінок, змережаних загадковими скороченнями — наче шифром якоїсь упалої розвідки.

— Та що ти геть усе позабував! — сердиться тато. — Я ж вам показував, коли ви фільмувати приїжджали, — коричневий зошит, грубий, у коленкоровій обкладинці, он він у мене на бюрку лежить!..

Може, при переході з одного часу в інший відбувається щось на кшталт заломлення променів при переході в інше фізичне середовище — і старі предмети в нашій пам'яті змінюють форму й колір? (А звук? Що тоді відбувається зі звуком, із давно відлуналими голосами?..)

— До речі, — каже тато в слухавці, в своєму малометражному п'ятачку, осяяному бабцею Ліною, як світлом мертвої зірки: — Ти часом не пригадуєш собі нікого з її товаришів, хто мав ініціали «А. О.»?

— Я?

О Господи, що він собі думає — що ми з ним ровесники? Які ініціали, я їх і на ім'я, тих дідів, нікого не згадаю… Хоча, стоп, може, якщо сильно напружитися…

— «А — О», — виразно, по буквах повторює тато, як глухому. — Або ще — «Ад. Ор.»

— Ад. Ор.? — відлунюю тупо.

— Я певен, що це якесь ім'я, — хвалиться тато. — Два імені з її зошита я вже розшифрував: Кричевського — то дзядзів товариш був, у Норильську згинув, під час повстання, — і старого Банаха, лікаря, не пригадуєш його? Він до нас заходив, як ти ще малий був, із-під Самбора приїздив, — у Львові після заслання не дозволили йому прописатися…

(«А я хлопець з-під Самбора, батько вмерли, мати хвора, співаю, гуляю, як холєра…» — вистрілює мені в голові непристойним рядком, що його тут-таки перекриває автоматна черга, — га га, а що, псю мать, не вцілив?..)

— Не пам'ятаю я, тату…

— От і я не пам'ятаю! — розуміє він по-своєму. — А в мами не раз трапляється — то «А. О.», то «Ад. Ор.». Причім «Адор» без крапки, одним словом писано, виходить ніби як по-французькому — «же вуз адор», я вас обожнюю… Від «адорація». На псевдо не схоже, думаю, що таки ініціали, а нікого з такими ініціалами з їхнього товариства щось не пригадую. І хто б то міг бути так зашифрований?

— Може, ти не про те думаєш? То міг бути якийсь бабцін адоратор з дівочих літ, а тобі все лента за лентою набої подавай…

— Який тобі адоратор, там цілі ланцюжки подій із цими ініціалами виписані! Як формули. От послухай, я тобі прочитаю… Зараз, почекай, візьму зошита…

Човг, човг, човг — почовгав від апарата, хляпаючи задниками капців, заки я похопився щось муркнути. Якщо я так і не склеплю очей, доведеться вранці Лялюсьці за кермо сідати. Нічого собі ми зі старим бавимо нічку — за всі невиговорені години зразу. Чи, точніше, то бабця Ліна нас бавить. Наскільки ж її ще вистачить?..

— Дивись, — шумно повертається тато в слухавку, щось там вовтузиться, шурхотять перегорнуті сторінки: — А во, знайшов!.. Сорок четвертий рік — мама на кожен рік відводила по сторінці й заповняла, видно, в міру того, як пригадувала, що тоді було… І от, прошу дуже: «Зустріч з Ів.» — це з Іваном, з дзядзьом твоїм, він так всюди позначений… Далі, з великої літери — «Портфель». Це вони так із дзядзьом познайомилися: під час німецької облави…

— Я знаю. Дзядзьо їй портфель із летючками пхнув у руки, вона потім його так по вулицях, перед носом у німців і додому донесла.

— От-от!.. А зараз після того «портфеля», в дужках, ніби як коментар: «Г. з А. О. на» — далі хрестик, тобто «смерть», — далі латинкою — PZK, і дата — листопад сорок третього… Пе-це-ка — то якась абревіатура, правдоподібно німецька… PZ — так поліцію позначалося. Але ж хрестик стоїть, то, значить, мова про людину, про християнина… Видно, якесь PZK тоді в листопаді сорок третього згинуло, може, німець якийсь… Теж після того могла бути облава… В кожному разі, Г. з А. О. там були, і, видно, там теж фіґурував портфель із летючками.

— Або з пістолетом.

Це мені само вихопилося, ніби хтось інший за мене подумав, — поки тато говорив, я нічого не думав, лиш бачив перед собою бабцін запис біжучим рядком, як на моніторі:

Зустріч з Ів. Портфель Г. з А. О. PZK. 11. 1943

Це вона думала написати, звідки навчилася тої штуки з портфелем: від Г. з А. О. І ніякий це не шифр, просто конспект робочого плану, шкода, що так і не зреалізованого…

Але я справді десь чув якусь таку історію — про портфель, у якому лежав пістолет, і якого через те треба було позбутися, також при німцях, на вулиці, серед білого дня… Чи це в якомусь фільмі було? У «Списку Шіндлера», чи що?

— Або й з пістолетом, — погоджується тато, шурхотячи сторінками: він націлений на своє. — Або ще, от!

Сорок сьомий рік, жовтень. «Останній прихід Г.» Ну, тут далі ще ціла гирилиця ініціалів, і серед того окремо — «Адор живе», — о, бач, тут уже «Адор»!..

— А Г. — це хто?

— Як то, хто?! — торопіє тато, заскочений таким моїм недоумством. — Таж Геля!..

О Боже коханий. Це ж він все Лялюсьці матеріали до фільму готує — а ми ж йому так і не сказали, що фільму кирдик… Він нічого не знає — ні про передвиборчий перехід каналу через підставних осіб до російських інвесторів, ні про те, що Лялюська тепер безробітна. Він тільки телевізор дивиться, вся його інформація — звідти…

І як же я йому тепер скажу?..

— Тобі, певно, спати пора, Адзю, — співчутливо вирішує тато, по-своєму витлумачивши собі мою загальмованість. — Іди вже лягай, а я тут ще трохи покозакую…

Так, ніби я все ще — восьмилітній хлопчик, що лишився без мами, а він, котрий пообіцяв мені бути «і за маму, і за тата», стоячи в дверях спальні, каже мені «на добраніч», — а сам потім допізна сидітиме в кухні, розв'язуючи контрольні з математики по десять рублів штука, для «блатних» студентів: головний засіб інженерського приробітку… У вісім років я ще не розумів, що обіцянка бути «і за маму, і за тата» означає вдруге не женитися, — і він і не женився, дотримав слова. Дещо з невгинності свого покоління бабця Ліна зуміла йому пересадити.

Найдужче я хотів би зараз його обняти — згребти в обійми й притулити до себе, свого самотньо старіючого тата, з артритом і цукрицею, який забагато курить, і йому хрипить у грудях, і лупа в нього була на маринарці, коли ми торік приїздили з Лялюською до Львова на зйомки (це вона тоді