Читати книгу - "Похорон богів"

супроти Ольга мовити. Сказав Ольг: «Оця буде тобі жоною!» Ігор же одказав: «Добре».

Й пойняв Ольгову дщерь.

У літо 904-е. Стяг Ольг теремний хоромець на березі Либідь-ріки, й сказав Ольг до Хельги-Олеїш: «Це буде Преславним селом!» І росла в ньому Преслава, булгарська княжна, люди ж насміхалися й прозивали княжну Передславою, а село — Передславиним селом.

У літо 905-е. Прийшли до Ігоря сестри його — старша, Гертруда, й Кунегунда Одноока — й сказали йому: «Пощо слухаєш Ольга й коришся татеві? Він убив батька нашого Рюрика та Рюрикових братів, а ти тремтиш перед ним усівва удами своїми. Підсип зілля труйного в його вино, як він підсипав Рюрикові, Сіневсу й Труворові, помсти за нашого батька та наших дядьків, як личить ярлові й мужу!»

Сказав Ігор сестрам: «Боюсь!» А сестри мовлять до Ігоря: «Якщо боїшся отруїти його чи посікти мечем — прожени його дочку Хельгу!» Й знову сказав Ігор до сестер: «Такоже не важусь. Аще він отруїв батька нашого та його братів-то мене також отруїть. А має й двох синів-отрочат: Асмуса й Свенельда, цьому ж Асмусові минає тринадесятий рік. Ольг отруїть мене й посадить Асмуса, сина старшого на київському столі».

Спитали сестри Ігоря: «Як же маємо рятувати своє життя? Коли-бо Ольг отруїть нашого брата, то мс пожаліє і його сестер». Ігор же мовить: «Маю на думці вчинити так: не прожену дщерь Ольгову. Поки Хельга буде мені за /кону, Ольг не зведе мене зо світу, коли-бо помре, його дщерь буде в Києві великою княгинею. По смерті ж Ольговій сини його будуть у моїх руках: усе може вчинитися з Ольговими синами Асмусом і Свенельдом. Я же не матиму синів, досі-бо жодна моя належна холопка не понесла в череві дитини».

Й сказали до Ігоря сестри його: «Горе родові Рюриковому! Немає месника за його кров!»

І ходив далі Ігор за Ольгом, і чинив усе, як велить, і не мав зваги сказати слова спротиву. І все такоже чинив, як веліла жона його Хельга, іже поставила на Лисій горі вні Києва грецьку божницю дерев'яну святого Іллі. Був-бо Ігор слабий духом і удами, й ніколи не вмів звершити того, що намислював, і був тінню свого тестя й своєї жони.

Року 987-го

МІСЯЦЯ ЛЮТОГО

В П'ЯТИЙ ДЕНЬ

Цей рік з першого ж дня мав стати особливим: уранці першого січня на усході з'явилося троє сонць — двоє по боках і одне посередині, й ніхто не знав, котре з них тире. А першого лютого над Києвом прокотилася літня гроза: дощ був рясний і теплий, а з-за Либеді та Передславиного раз по раз били перуни, неначе в горобину ніч або на Купала.

Орачі з навколишніх сіл та кияни стурбувалися за врожай, Доброчинові та декому з бояр це здалося лихим знаком. Єдиним спокійним чоловіком у Києві був Стан, вісімдесятивосьмирічний старійшина волохів. Стан сказав:

— Нічого лихого цього літа не бійтесь. Буде тільки затяжна весна, а неврожай на мак та на вишню.

Й це миттю приспокоїло киян. Хай би мак не родив і сім років — голоду не було б: кожен знав цю приказку.

Другого ж лютого почалася справжня й звична зима, за три дні навалило по коліно снігу, м'якого, мов лебединий пух, яким бояриням і княжим жінкам набивають перини та узголів'я.

Доброчин прокинувся вдосвіта й вийшов протоптати стежку в незайманому снігу. Це ще з невільницьких літ завжди викликало в нього почуття якоїсь причетності до вічного й без кінця повторюваного світу. Він сам не розумів цього почуття, але на душі щоразу ставало вільно й просторо.

Доброчин пройшов цілиною до Володимирової кам'яниці й глянув на вкриту снігом вежу Подільських воріт, що здіймалась по той бік заборол княжого двору, тоді озирнувся на тихе порипування снігу й побачив старого одновухого пса. Пес підійшов і мовчки став коло князя. Доброчин провів долонею по його набокуватій голові:

— Також маєш свої клопоти?

Пес по-людському важко зітхнув. У нього була геть сива морда й розумні очі, він так задумливо дивився на чорне небо й свіжий сніг, наче всвідомлював оту вічно повторювану безконечність, яка викликала в Доброчина невиразні й майже несвідомі відчуття.

— Й ти маєш душу, — теж зітхнув Доброчин, намагаючись запам'ятати мить отієї причетності, що охопила все його єство. Тоді він помітив коло дальніх стаєнь кількох людей, і його взяло легке розчарування. Доброчин усміхнувся й пішов своїм же слідом назад. Усе було не так просто, кожна думка й кожен порух мали свою межу, просторий княжий двір теж почав здаватися тісним і суточним, і Доброчин з надією глянув у мерехтливі простори зір. Тільки там було безмежжя. Потім на причілку кам'яниці засвітилось вікно, й це повернуло князя на землю. Він мовби вдруге прокинувся й увійшов у коло звичних думок. Мав повідомити Володимира, що в нього позаторік народилося ще двоє синів. Рогніда розщедрилася близнюками, зачавши в ту ніч, коли була вирішила вбити мужа.

Доброчин поплентав на хозний двір. Він любив заходити до стаєнь раннього досвітку, коли ще не було конюших і сходилися перші робітники. «Як дивно влаштовано чоловіка», — подумав він, удихнувши різучих парів сечі та свіжого гною. Це неодмінно повертало його до найтяжчих холопських літ, а йому було приємно. Мабути, це через те, подумалось князеві, що замолоду чоловік найживучіший і легко переносить біль. Навіть страждання тих років здавалися не так стражданнями, як відчуттям подоланих мук. Молодість завжди перемагала.

Робітники й челядники вже позапалювали скіпки вздовж усієї стіни, дехто вигрібав гній і покрикував на коней. Якийсь молодий голос незлобиво вилаяв коня: «Повернись! А най би ся оно єму сквасило...» Доброчин пройшов уздовж стайні й побачив незнайомого вусатенького юнака, який лаявся Муромцевими словами. Все замкнулось в один вузький нерозривний круг.

Доброчин підійшов до свого вороного. Кінь вигнув шию й заходився бити копитом у настил. У нього ще не було вичищено. Доброчин узяв у найближчого холопа вила й вигріб гній у рівчачок, а тоді приніс із кутка оберемок сіна. Холопи знали цю звичку князя й не дивувалися. Коли він вийшов із стаєнь у двір, уже розвиднялось. На кам'яному теремі стояв великий князь. Він побачив вуйка і збіг до нього, щоб побажати доброго дня. Звістку про близнюків Володимир Святославович сприйняв значно схвильованіше,