Читати книгу - "Білі зуби"

— стільки разів, що вони перестали бути схожими на людські обличчя взагалі, просто коричневі полотна з дивними прорізами — як коли повторюєш слово надто часто, воно втрачає своє значення. Маджід і Міллат. Міллат і Маджід. Маджлат. Міллджід.

Вона просила своє ненароджене дитя дати їй якийсь знак, але дарма. В думках наспівувався один з псалмів Гортенз: Боже — Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе. Але цей псалом вимагає надто багато. Він вимагає, щоб вона повернулася назад, назад, назад до коренів, до засадничого моменту, коли яйцеклітина зустрілася зі сперматозоїдом — а так рано історія не може бути простежена. Айрина дитина ніколи не буде визначеною з точністю, і про неї не можна буде говорити з певністю. Деякі секрети залишаються такими назавжди. У мріях Айрі бачила час, недалекий час, коли корені вже не матимуть значення, бо вони не можуть, бо вони не повинні, бо вони надто довгі, і надто болючі, і поховані надто глибоко. Вона чекає цього часу.

* * *

— Сміливець, що витрима горе з бідою…

Вже кілька хвилин, попри Маркусів голос і клацання камер, інший звук (Міллат уже чув його), тихий спів линув залою. Маркус з усіх сил намагається ігнорувати його і продовжувати, але звук, навпаки, наростає. Маркус спиняється між словами, щоб роздивитися, звідки співають, хоч очевидно, що співають не в залі.

— Довірся йому, йди за Господом…

— О Боже, — шепоче Клара, нахиляючись до вуха свого чоловіка. — Це Гортенз. Це Гортенз. Арчі, вийди на вулицю і владнай це. Будь ласка. Тобі найпростіше вийти звідси.

Але Арчі всерйоз насолоджується. Сидіти між промовою Маркуса і коментарями Мікі — це як дивитися два телевізори одночасно. Дуже інформативно.

— Попроси Айрі.

— Я не можу. Вона надто далеко сидить. Арчі, — простогнала вона, спускаючись у небезпечні інтонації, — ти не можеш їм дожволити шпівати під чаш виштупу.

— Семе, — каже Арчі пошепки. — Сходи туди. Ти ж зовсім не хочеш тут сидіти. Сходи. Ти знаєш Гортенз. Попроси її стишити звук. Просто я тут хочу послухати до кінця. Дуже інформативно.

— Із задоволенням, — сичить Самад, різко встаючи з крісла і навіть не вибачаючись, коли наступає Ніні на палець. — Можете не тримати для мене місце.

Маркус, який уже на чверть описав наступні сім років життя миші, відривається від своїх нотаток, щоб з’ясувати, хто його перебиває, і мовчки дивиться на фігуру Самада, який виходить із зали.

— Здається, хтось уже зрозумів, що в цієї історії нема хепі-енду.

Аудиторія тихо сміється і замовкає. Мікі тицяє Арчі під ребра:

— Ну бачиш, тут трохи більше, ніж здається на перший погляд, — каже він, — трохи гумору, і вже жвавіше. На хлопський розум, нє? Не всі нахрін вчилися в Оксбриджі. Дехто з нас вчився в…

— Університеті життя, — погодився Арчі, бо вони вчилися там разом — тільки на різних курсах. — Не сперечаюсь.

* * *

Надворі: Самадова рішучість, така сильна, коли двері щойно хряпнули в нього за спиною, слабшає, коли він підходить до десятьох погрозливого вигляду свідків Єгови: розлючені, вони стоять просто на сходах і б’ють у бубни так енергійно, наче хочуть вибити з них щось відмінне від ритму. Вони голосно співають. П’ять охоронців уже зазнали поразки, і навіть сам Раян Топпс не зовсім зручно почувається з приводу свого співочого Франкенштейнового монстра і стоїть трохи віддалік на тротуарі, роздає «Вартову вежу» натовпу, що поспішає в Сохо.

— А мені буде знижка? — спитала якась п’яненька дівчина, розглядаючи кітчеву картинку Неба на обкладинці брошурки, яку вона взяла до купи новорічних флаєрів з нічних клубів. — Там є дрес-код?

З поганим передчуттям Самад торкається згорбленого плеча Гортенз. Він видобуває весь словник, який знадобиться індійцю, що вирішив звернутися до старої Ямайки (якщо можете будь ласка пробачте можливо будь ласка пробачте — це все вивчаєш на автобусних зупинках), але барабани б’ють, казу дзвенить, цимбали витріскують. Жінки далі тупцяють на морозі у своїх рипучих туфельках. І Гортенз Бовден, надто стара, щоб тупати, сидить на стільчику-розкладачці, рішуче обводячи оком людей, що танцюють на Трафальгарській площі. Між колінами вона затисла транспарант, на якому написано:

Час-бо близький (Об’яв., 1:3)

— Місіс Бовден? — каже Самад, підходячи під час паузи між двома віршами. — Я — Самад Ікбол. Друг Арчібальда Джонса.

Оскільки Гортенз не виказує жодного знаку впізнання, Самад вважає за потрібне копати глибше в надра їхніх заплутаних стосунків.

— Моя дружина — добра подруга вашої доньки; племінниця моєї дружини — теж. Сини товаришують з вашою…

Гортенз прицмакує губами:

— Я знаю, хто ти такий, чуловіче. Ти знаєш мене, я знаю тебе. Але зараз тут осьо є тілько два види людей на цілому світі.

— Ми просто хотіли поцікавитися, — перебив її Самад, запідозривши проповідь і поспішаючи перервати її на самому початку, — чи не могли б ви трохи притишити галас, якщо тільки…

Але Гортенз уже не слухала, вона заплющила очі, підвела голову і наготувалася свідчити в староямайський спосіб:

— Два види людей: ті, шо співають отуто Господу, і ті, шо зрікаються його на лихо своїм душам.

Вона обернулась. Встала. Вона підняла свій транспарант і люто потрясла ним у напрямку п’яних орд, які тусували туди-сюди по Трафальгарській площі, а потім якийсь журналіст-цинік попросив її повторити жест для фотографії, якою він збирався заповнити пусту наразі шосту сторінку.

— Трохи вище транспарант, люба, — попросив він, піднімаючи фотоапарат, ставши на одне коліно в снігу,