Читати книгу - "Маг"

Кончісів погляд ковзнув повз мене, пронизав згусток невидимого сарказму й потонув у нічній пітьмі.

— Я завжди прагнув свого клаптя землі. Так само, як птах прагне гніздової території. Щоб була обмежена ділянка, на яку без мого дозволу не смів би ногою ступити жодний представник мого біологічного виду.

— Ви ж тут буваєте рідко й коротко.

Він трохи помовчав. Здається, знудився від мого випитування.

— У людських істот життя складніше, ніж у птахів. І територія людини майже не залежить від матеріальних кордонів, визначених дійсністю.

Марія принесла миску з тушкованою козлятиною й прибрала супові тарілки. Розмова обірвалася. Та коли ми залишились удвох, Кончіс задивився на мене. Він мав ще щось сказати.

— Багатство — це потворна річ. Досить одного місяця, щоб навчитись орудувати ним фінансово. А на те, щоб навчитися давати собі з ним раду психологічно, треба багатьох років. Довгі роки я жив тільки для самого себе. Дозволяв собі всяку коштовну розкіш. Подорожував по всьому світі. Витрачав чималі гроші на театр, зате незрівнянно більше вигравав на фондовій біржі. Заприятелював з безліччю людей, дехто з них прославився. Але ніколи не почувався по-справжньому щасливим. Зрештою, з часом я дійшов істини, яку дано втямити далеко не кожному товстосумові: здатність відчувати щастя і горе — це вроджена риса, закладена в усіх нас. На неї майже не впливають гроші, якими ми розпоряджаємося.

— Коли ви заснували тут театр?

— До мене приїжджали погостювати приятелі. І нудьгували. Та й я з ними часто нудьгував. Особа, з якою весело в Лондоні чи в Парижі, буває нестерпною на егейському острові. Отож ми влаштували театрик, підмостки. Там, де тепер Пріап. Et voilà[192].

— Чи зналися ви з моїми попередниками — вчителями англійської мови?

— Перед війною все було не так, як тепер, — відповів він, поклавши на свою тарілку трохи м’яса. — Ми грали вже написані п’єси. Іноді переробляли їх. Але своїх не придумували.

— Барба Димітракі розповів про пишний феєрверк. Зауважив його з моря.

Кончіс кивнув.

— Він не знав, що ці вогні позначили дуже важливу для мене ніч.

— Ось тільки забув, коли це було.

— У тридцять восьмому. — Стариган зробив значущу паузу. — Я спалив свій театр. Будівлю. На честь такої події пущено феєрверки.

Згадалась історія про те, як він спалив геть усі романи, що мав. Я вже роззявив був рота, щоб нагадати йому про цей випадок, але Кончіс махнув ножем.

— Годі. Їжмо.

Сам він з’їв дуже небагато цієї смаковитої страви. Встав з-за стола, коли в мене ще була мало не повна тарілка.

— Доїдайте. Я скоро повернуся.

І зник у будинку. Зразу ж нагорі зашепталися по-грецькому, а тоді змовкли. Марія принесла солодощі, тоді каву. Закуривши, я чекав. Без надії таки сподівався на появу Жулі та Джун. Мені дуже бракувало їхнього тепла, здорового глузду, та й самої англійськости. Впродовж вечері Кончіс поводився й говорив якось похмуро й відчужено, немовби добігла кінця не одна комедія, а більше. Він відмовився від багатьох брехливих вигадок, але аж ніяк не від тієї, що стосувалася мене самого. Не було навіть натяку на відмову. Коли він признався, що недолюблює мене, я зразу повірив. І відчув, що стариган не стане силоміць втримувати мене від побачення з дівчатами. Може, й так, але він, наділений таким неймовірним даром брехати… У мені ворушилося побоювання, що він дізнався про мою зустріч з Алісон в Афінах і виказав мене сестричкам. Аби довести їм, що я теж брехун, причому набагато примітивніший і банальніший, ніж сам Кончіс.

Він з’явився у відчинених дверях концертної зали. Мав у руці тонку картонну папку.

— Я б хотів, щоб ми сіли он там. — Стариган тицьнув пальцем у столик біля центральної арки, з якого Марія тільки що прибрала спиртне й закуску. — Перенесіть, будь ласка, туди стільці. І лампу.

Я переніс стільці. Як тільки взявся за лампу, з-за рогу колонади хтось вийшов. Мені завмерло серце. Я подумав, що це нарешті Жулі, що саме її ми й чекали. Однак то був негр, весь у чорному. Він приніс щось подовгасте й циліндричне. Відійшовши на жорствяний майданчик, він поставив цю штуку на тринозі навпроти нас. Я здогадався, що це портативний екран. Негр скреготливо розгорнув біле прямокутне полотно, підвісив його й виставив кут нахилу.

— Ендаксі, — негучно обізвався згори якийсь незнайомий мені грек.

Тобто «все в порядку».

Не дивлячись на нас, негр пішов туди, звідки прийшов. Кончіс прикрутив ґніт лампи так, щоб ледве світила, й посадив мене поруч себе, лицем до екрана. Запала тиша.

— Те, що я розповім, допоможе вам зрозуміти, чому завтра настане кінець вашим візитам. Цього разу буде правдива історія. — Я змовчав, хоч він зробив коротку паузу, дав мені змогу запротестувати. — Добре було б, щоб ви взяли до уваги одну річ: таке могло статися тільки в тому світі, в якому чоловіка цінують вище від жінки. Американці вживають вислів «світ справжніх мужчин». У ньому правлять груба сила, безоглядна зарозумілість, облудний престиж і печерна тупість. — Кончіс задивився на екран. — Чоловікам подобається воювати, бо завдяки такій діяльності видаються серйозними людьми. Бо, як гадають чоловіки, ця діяльність — єдине, що не дає жінкам насміхатися з них. Завдяки їй можна принизити жінку до рівня речі. У цьому й полягає головна різниця між статями.