Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

Скарлет стояла, тримаючи коня за гнуздечку, тупий біль краяв їй серце.

- Ну? - сказала бабця, прошиваючи її поглядом.- То що там у вас сталося? З чим це ви криєтесь?

Скарлет подивилась у ці проникливі старечі очі й відчула, що зможе сказати правду й не розплакатись. Нікому не вільно було розпускати сльози у присутності бабці Фонтейн без її виразної на те згоди.

- Мама померла,- просто сказала вона.

Рука, якою стара спиралася на плече Скарлет, стислася міцніше, а зморщені повіки над жовтими очима стріпнулися.

- Її янкі вбили?

- Вона померла від тифу. Померла… за день до мого приїзду.

- Не думайте про це,- рішуче наказала бабця, і Скарлет помітила, як вона хлипко проковтнула слину.- А тато як?

- Тато… тато наче не при собі.

- Що ви цим хочете сказати? Кажіть ясніше. Він хворий?

- Нещастя його прибило… Він такий дивний… він не…

- Не повторюйте, що він не при собі. Ви хочете сказати, що він розум стратив?

Скарлет аж полегшало, коли вона почула, як просто це було сказано. І як добре, що стара леді не висловлює їй співчуття, а то б вона не витримала й заллялася слізьми.

- Атож,- глухо проказала Скарлет.- Він став несповна розуму. Він живе як у тумані, а часом наче забуває, що мама померла. Ой бабусю, мені несила дивитись, як він годинами сидить і терпляче дожидає її, тоді як раніш був нетерплячий, мов дитина! Але ще гірше, коли він пригадує, що її вже нема. Сидить наслухає, чи вона не йде, а тоді раптом схоплюється й біжить з дому просто на кладовище. А потім повертається, ледь переставляючи ноги, весь у сльозах, і раз у раз приказує, аж я ладна заверещати: “Кеті Скарлет, місіс ОТара померла, твоя мама померла”. І щоразу я чую це наче вперше. А ще часом, бува, серед ночі він починає її кликати, і я схоплююся з ліжка, іду до нього й кажу, що вона пішла до хворої негритянки. Він тоді свариться, що от вона інших доглядає, а себе не шкодує. І так важко вкласти його назад у постіль. Він як дитина. Ой, так шкода, що нема доктора Фонтейна! Він би чимось поміг татові! І Мелані теж треба лікаря. Вона все ніяк не оклигає після пологів…

- Меллі… народила дитину? І вона з вами?

- Так.

- А що Меллі робить у вас? Чому вона не з тіткою у своїх родичів у Мейконі? Щось мені здається, ви не дуже її любили, панночко, хоч вона й Чарлзова сестра. Ану-но поясніть мені це все.

- Це довга історія, місіс Фонтейн. Може, краще нам вернутися в дім і присісти?

- Я можу й постояти,- коротко відказала стара.- А якби ви стали розповідати при наших, вони б розойкалися й довели вас до сліз. Тож розповідайте вже тут.

Скарлет, затинаючись, повела мову про облогу Атланти й про стан Мелані, але що далі тривала її розповідь під пронизливим і незмигним поглядом старої жінки, то наче самі собою знаходилися слова для всіх тих пережитих жахіть. В її пам’яті мов наяву постали ті події: неймовірно спекотний день, коли народилося немовля, розпачливий її страх, утеча з міста й відступництво Рета. Вона говорила про непроглядну темінь ночі, про табірні багаття віддалік - чи то конфедератів, чи то янкі,- про обгорілі шпичаки димарів у світанковій імлі, про трупи людей і коней над шляхом, про голод, повсюдне спустошення, про те, як страшно було думати, що, може, й Тару так само спалено.

- Мені здавалося, що треба тільки швидше дістатись додому, до мами, а вона вже все залагодить, і цей тяжкий тягар впаде з моїх плечей. Коли ми добирались додому, я думала: найстрашніше, що мало зі мною статись, уже минуло, але тільки коли дізналася про мамину смерть, я зрозуміла, що таке найстрашніше.

Скарлет опустила очі додолу й змовкла, чекаючи якихось слів від бабці Фонтейн. Мовчанка тривала так довго, що вже їй почало здаватись - чи ж стара збагнула, до якої розпуки дійшла вона, Скарлет? Кінець кінцем Стара Господиня заговорила, і голос її звучав на диво лагідно - Скар- лет ще ні разу не чула, щоб вона до кого-небудь зверталася таким тоном.

- Дитя моє, це дуже погано для жінки, коли вона пізнає найстрашніше, що може з нею статись у житті, бо після цього вона перестає боятися будь-чого на світі. А це нікуди не годиться, коли у жінки немає страху в серці. Гадаєте, я не розумію того, що ви мені розповіли, скільки ви пережили? Ні, я розумію, ще й як. Я була десь такого віку, як ви тепер, коли збунтувались індіанці над Струмком - то було саме після різанини у форті Міме,- мовила стара якимсь відстороненим голосом.- Атож, так десь у вашому віці я була, це ж понад півста років тому. Мені пощастило заховатися в чагарнику, я лежала там на землі й бачила, як спалили наш будинок, як скальпували моїх братів та сестер. А я залягла в заростях і тільки молила Бога, щоб відсвіти вогню не виявили моєї криївки. А вони виволокли з дому мою матір і вбили за двадцять кроків від мене. І з неї теж здерли скальпа. А потім ще то один, то інший індіанець підходив до неї і ударяв томагавком по голові. І все це бачила я з кущів… я, материна улюблениця. А вранці я подалася до найближчого поселення, за тридцять миль звідти. Три дні я туди добиралась, через болота, коли кругом аж роїлося індіанців,- потім усі думали, що я з глузду з’їду… Оце тоді я й зустріла доктора Фонтейна. Він лікував мене… Так, це було півста років тому, справді, і відтоді я вже ніколи й нічого не боялася, бо спізнала в житті найстрашніше, що тільки могло зі мною статись. І оте, що я не мала страху в душі, дуже зле мені прислужилося, я ж стільки через це втратила. Бог приділив жінці бути несміливою і боязкою, а коли жінка нічого не боїться, то це щось протиприродне… У житті, Скарлет, слід зберігати в собі острах перед чим-небудь - так само, як і любов…

Голос старої завмер, і вона застигла мовчки, втупившись поглядом у той день півсторіччя тому, коли востаннє чула в серці страх. Скарлет нетерпляче ворухнулась. Вона гадала, що стара зрозуміє її клопіт і,