Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

б мені повну частку, як це зробив ти. Якщо врешті щось залишиться, ти це отримаєш назад.

Ми чекали у винайнятому «лімузині» на нью-йоркському кінці вантового мосту, поки катафалк його перетне, а потім поїхали за ним на цвинтар. Можливо, було б легше витримати грозову днину, ніж цей задушливий, схожий на важкий блакитний муар, день. На цвинтарі ми петляли серед темних дерев, що мали б уже відкидати тінь. Але вони стояли поміж могил, беззахисні та різко окреслені. Для Гумбольдтової матері ми теж подбали про нову труну, і вона була вже на місці, чекаючи, поки її опустять у землю. Двоє гробарів саме відчиняли дверцята катафалка, коли ми наблизилися до нього неквапним кроком. На Вальдемарові було все жалобне вбрання, що він лише зміг знайти в своєму гардеробі азартного гравця. Капелюх, штани й черевики були чорні, проте його спортивний піджак мав великі червоні ламані клітинки, а ворс вилискував у світлі запізнілої, надто теплої весни. Менаша, сумно всміхаючись, в окулярах із товстими скельцями, намацував собі шлях по траві та гравію, обережно переставляючи ноги, бо він дивився вгору, на дерева. Нічого особливого побачити він не міг: кілька платанів та в’язів, пташок і білочок, що раптово з’являлися і зникали. Це був гнітючий момент. Відчувалася загроза суцільного заціпеніння, так наче міг спалахнути загальний страйк проти природи. Що як кров припинить циркулювати, їжа не перетравлюватиметься, дихання урветься, а живиця не зможе більше долати млявості дерев? І тоді смерть, смерть, смерть, смерть, як численні удари ножем — у живіт, у спину, в груди та серце. Я ледве витримав цю мить. Гумбольдтова труна чекала.

— Хто нестиме? — запитав один із розпорядників похорону. Він оглянув нас трьох. Не надто багато чоловічої сили. Двоє старих буркотунів і одна збентежена істота, якій за віком не так уже й далеко до них. Ми стали на почесні місця обіч труни. Я взявся за ручку — мій перший контакт із Гумбольдтом. Ноша виявилася дуже легка. Я, звісно, вже не вірив, що людська доля може мати щось спільне з цими останками. Цілком імовірно, кістки є печаттю духовних сил, проекцією космосу в певних кальцієвих утвореннях. Але, мабуть, навіть ці елегантні білі форми — стегнові кістки, ребра, суглоби, череп — зникли. Викопуючи прах, гробарі, либонь, згребли докупи якісь уламки і чорні грудки людського походження, в яких мало що зосталося від чару, від жвавої та палкої винахідливості, від руйнівного безумства Гумбольдта. Гумбольдта, нашого друга, племінника і брата, який любив Добро і Красу, а тепер, однією зі своїх менш поважних вигадок розважає публіку на Третій авеню та Єлисейських Полях, заробляючи для нас усіх купу грошей.

Робітники перейняли від нас труну і встановили її на брезентових пасах електричного опускального пристрою. Небіжчики тепер лежали поруч у своїх громіздких скринях.

— Ти знав Бес? — запитав Вальдемар.

— Одного разу я бачив її на Вест-Енд-авеню, — відповів я.

Можливо, він зараз думав про гроші, поцуплені з її гаманця і програні на кінних перегонах уже дуже давно, про сварки, скандальні сцени і прокляття.

За довгі роки, що минули відтоді, як я востаннє був на похороні, було здійснено чимало механічних удосконалень. Тут стояла низенька й компактна жовта машина, що, вочевидь, копала яму, а потім засипала її землею. Її також було обладнано як кран. Побачивши це, я поринув у роздуми, до яких сам Гумбольдт мене й привчив. Кожен квадратний сантиметр металу цієї машини був результатом співпраці інженерів та інших винахідників. Система, збудована завдяки відкриттям багатьох видатних умів, завжди потужніша за ту, що її створено зусиллями лише якогось одного розуму, що сам по собі може зробити небагато. Так сказав старий доктор Семюел Джонсон і додав у тій же промові, що французькі письменники поверхові, бо вони не вчені й покладаються лише на силу власного розуму. А от Гумбольдт захоплювався цими французькими письменниками і також якийсь час покладався лише на силу власного розуму. Та потім він почав задивлятися на колективні феномени. Прекрасні вірші, що вирвалися з його вуст, він створив сам, як неповторна особистість. Але потім серце зрадило його. Ах, Гумбольдте, як мені жаль. Гумбольдте, Гумбольдте… Ось що з нами стається.

Розпорядник похорону запитав:

— Чи хтось хоче прочитати молитву?

Схоже, ніхто, не виявляв бажання чи не знав напам’ять молитов. Але Менаша сказав, що хоче дещо заспівати. А потім так і зробив. Його манера виконання не змінилася.

Він оголосив:

— Я заспіваю фрагмент з «Аїди» — «In questa tomba oscura».

Літній Менаша зібрався на силі. Він підняв голову. Кадик, що проступив на його шиї, був уже не такий, як тоді, коли він, юнаком, працював штампувальником на чиказькій фабриці, та все ж він був. Та й давній запал теж нікуди не зник. Менаша зчепив руки, звівся навшпиньки, і так само пристрасно, як у нашій кухні на Райс-стріт, але слабшим голосом та, як і раніше, недоладно, зриваючись на фальцет, він зворушений, страшенно зворушений, заспівав свою арію. Та це була лише розминка. Коли він закінчив, то оголосив, що збирається виконати «Повернення додому», давній американський спіричуел… що його Дворжак використав у своїй симфонії «З нового світу», додав він, немов роблячи нотатку до програми. І тоді, о Господи, я пригадав, що у двадцятих роках він тужив за своєю домівкою в Іпсиланті і як він, сумуючи за своєю коханою, співав: «Вертаюся додому, вертаюся додому, я вертаюся додому», — аж доки моя мама сказала: «Заради Бога, вертайся вже нарешті». А тоді він приїхав знову, з огрядною, лагідною й заплаканою нареченою, з дівчиною, яка, сидячи у ванні, не могла підняти до голови своїх занадто товстих рук, і моя мама зайшла, щоб помити їй волосся і витерти рушником.

Усі вони вже відійшли, зосталися тільки ми.

А дивитися у відкриті могили було анітрохи не приємніше, ніж раніше. Коричнева земля, грудки і галька — чому все це мусить бути таке важке. Воно мало надто велику вагу, завелику, щоб її можна було витримати. Проте я зауважив іще одне нововведення у похованні. Всередині могили була відкрита бетонна коробка. Труни опустили, потім під’їхала жовта машина, і маленький кран, з гортанним риком, підняв бетонну плиту й накрив нею цю коробку. Тож труну було обгороджено, і земля не потрапляла на неї безпосередньо. Але як же тоді людині вибратися звідти? Ніяк, ніяк, ніяк! Вона там зостанеться, зостанеться! При зіткненні плити з коробкою почулося тихе сухе шкряботіння, як по череп’яному посуду, немов ложкою по цукерниці. Ось так, мовчазно